Без брехні, без пафосу, без шароварщини, без цензури. Краса від природи, а не силікон. Такі  вірші про Україну я вибрала для вас. Поезія, яка чіпає за душу своєю щирістю.

Сергій Жадан. Пластунка .

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться.

Юрій Андрухович. Україна ж — це країна барокко...

Україна ж — це країна барокко.
Мандрувати нею — для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.

Це підпільне барокко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,

а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,

крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.

Олександр Ірванець. * * *

Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.

А я – не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.

Не маю позиції, навіть – і пози,
Отож балансую між віршів і прози.

Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і поготів.

Чи то – поготів? Ні, здається – поготів.
Також не пишу я про гуннів, про готів,

Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,

Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву. Читаю газету.

Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Палю сигарети. Здебільшого – “Ватру”.

Оскільки ні “Кемелу”, ні “Галуазу”
Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.

Грицько Чубай. Україні

Ти синім небом дивишся на мене,
Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах — тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні — і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти — іди.
...Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.

Ліна Костенко. Усе моє, все зветься Україна

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Юрій Іздрик. Ненька, курва-мама

Ти, як то кажуть, дала життя — чого ж не даєш нормально жити?
Ще кажуть, що ніби-то ти свята, і очі твої — волошки в житі,
що уникаючи сорому й скверни, ти всім віддавалася тільки з любові,
от рот твій і повен чужої сперми, а вени забиті чужою кров'ю.

Сивіють твої чорноземні кучері, замість волошок — очиці маків,
ти знов під якимось козлом дрімучим, а він тебе тупо трахає в сраку.
Коротше, як син не натішусь тобою — я й сам скоро здохну в твоєму житі,
а босим іти за твоєю труною... ну, матінко, ето уж ви ізвінітє.

Андрій Любка – Задовбало

Кожного дня одне й те ж саме.
Ранкові газети, невиспаність, поспіх.
Однакові зануди,
зрештою, цілком оригінальні.
Національна ідея,
ті ж самі суперечки довкола неї.
Нез’ясованість поняття \”дискурс\”.
Питання гендеру,
насправді ж самоутвердження фемінности.
Право на сповідь.
Поспіх, дзеркало, зачіска.
Також постійна відсутність
себе і думки.
Чітка громадянська позиція,
медії, турбота про тебе.
Спрага, поспіх.
…залишається плюнути.

Григорій Семенчук. * * *

Що вам розповісти про мою Україну?

Невже, про її шрами на грудях і синці на спині?

Усі ці постійні шалені істерики безупинні,

І ти вже не розумієш: "Вона охрініла? Чи ти охрінів?"

Ти вже не знаєш, ні де ти… Ні як ти…

Відвідуєш книгарні і кінотеатри без книг і стрічок.

Спробуєш проповідувати, чи принаймні переповідати,

А вона погляне на тебе і каже: "Патом, старічок…".

Ну звичайно, можна щось заперечити.

Згадувати закони про доступ до інформації,

Але дивишся на її чорні зуби і голі, холодні плечі.

І розумієш: конвенції їй реально при сраці.

Нічого не залишається, як мовчки любити:

Розхристану, голу і п’яну. Навіки віків!

Ніколи не заперечувати, не брати і не просити,

Бо вона охрініла, і ти охрінів…