Збірка власних віршів та пісень

Звечоріло.Сіло сонечко.

Спи,моя маленька донечко.

А я візьму книгу в руки

й полину знову у світ науки. 

Там я відкриваю нові Галактики,

В думках доберуся до самої Арктики.

В Африці зустрінуся із слоном

І подружуся із цим « малюком »

Вивчу напам'ять усі новини,

Знань потайних віднайду там цямрини.

Вранці ж я маю раненько встати

І все це школярикам розказати

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - #

Замкнуте коло не розірвать?

Правду від кривди не розпізнать?

З долею битися – марний то труд?

Як же відкинуть з душі весь той бруд?

Серце сковане, наче в тисках,

Знову напруга,щем ув очах.

Видужать хочу,перемогти,

В цій боротьбі не знемогти.

Бо десь за причалами – свіжість надій

І незбагненність великих подій

Хочу торкнутись землі таїти,

Всесвіту силу таки відзнайти.

Щоб усміхнулась старенька мати,

Радість заповнила сон немовляти,

Горе і смуток затихли на мить,

І всі зрозуміли, як треба жить.

- # - # - # - # - # - # - #

Сердито їжаться хмари

В стрімкім чудодійнім пливі,

Зима розсилає скрізь чари

В свої володіння незримі.

Та вже ось світліше небо,

І сонце промінням вітає.

Струмок десь дзюркоче про себе,

З-під снігу весну виглядає.

Ще будуть тріщати морози,

Світанки вкриватиме іній,

Та з'явиться десь при дорозі

Підсніжник намріяний білий.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Розваги

Сьогодні сказала донечка:

«Давай учитись у сонечка.

З крапельки дощу складемо букварик,

І розмалюємо календарик.

Співать навчимось у півника,

Веселенького щедрівника.

Станцюємо вдвох на хмарині»

Ну і як ти відмовиш дівчині?

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Осіннє журливе

Перлами закосичена осінь прийшла,

І радість,і смуток у дім принесла.

Мерехтливим павутинням відлетіло літо.

Знов до самої весни забувать про квіти.

Буде дощик сльози лить,

Сумний вітер – знову вить,

Намітати кучугури снігу

І тремтить від безсилого гніву.

Вітатиму золоту чарівницю,

Ніби з квіток струшу росицю,

Але мріятиму лише про журавля,

Весняного пташиного короля.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Лісова пісня

Серед зелених трав, що на узліссі,

Стоїть калина вбрана, у намисті,

Схилилася в зажурі і мовчить,

До неї ж вітер чим скоріше мчить.

Він довго так чекав цього світанку,

Щоб звеселить свою красуню в танку,

До уст торкнутися жаданих, 

Побачить блиск очей коханих.

Можливо,потім буде знов розлука,

Та нові зустрічі всьому порука.

А в зиму люту, коли віти сніг покриє,

Горітиме в серцях лише надія.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Плин часу

Крутий водоспад на стримі ріки.

Як швидко, невпинно плинуть роки.

Незчуєшся навіть – дитинство пройшло,

З-за обрію юності сонце зійшло.

Будеш зітхати – згаєш свій час,

Просто старішим станеш відраз.

Щоб зберегти блиск ув очах,

Посмішку завжди тримай на устах.

Голову вкриє хай сивина,

В погляді ж сяє ясна далина

Серце таке,як колись, молоде.

Щастя воно де завгодно знайде.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Пісня

Червона ружа на світанку

Пелюсточки розкриває,

Молода дівчина на

виданні

Свою долю виглядає.

-Ой чи буде той хлопчина

Молодий і гожий,

Силою і добротою

На батечка схожий?

Чи любитиме дівчину,

Як рідная мати?

Чи не буде дівча з горя

Білі ручки ламати?

Червона ружа увечері

Пелюсточки закриває,

Молода дівка просватана

Гіркі сльози проливає.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Потаємне

Світанковість, ранковість, чарівність -

Вабить слух ось такий перезвук.

Бо тоді,як приходить закоханість,

Відчуваєш ти щастя й від мук.

Поринаю уся,без останку,

В круговерть твоїх дивних чар.

З насолодою жду лиш світанку,

На устах щоб відчуть знову жар.

Може, той, хто чека лищ відради,

Її тут не відразу знайде.

Я ж не знаю цінніше поради:

З розуміння й кохання прийде.

Поєднатися ж треба душею,

Віднайти таємниці в ній пут,

І тоді лиш червоною ружею

Незабутні дні зацвітуть.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

В передчутті

Виє хуга,метелиця свище,

На вітрі вербиця тремтить.

Опускаються гілочки нижче,

Лише думка угору летить.

Повернутись їй хочеться знову

У мрійливу задумливість трав,

Там зустрітися раптом з весною

В мерехтливому сяєві барв

Окунутись так мріє у радість,

Надокучила люта зима.

Через край виливається ніжність,

Що трима для кохання вона.

- # - # - # - # - # - # - # - # -

Казка

У вранішнім сутінку ніжний серпанок,

Закрита лілея дрімає в воді.

Іде по землі ледве чутно світанок,

І сни незабутні зникають тоді.

Як довго чекали пелюсточки

світла

Стомилися спати в холодній росі,

Немов наречена ця квіточка біла,

Заплутались коси в ранковій красі.

Проснеться лілея і очі відкриє,

Ручки тоненькі до сонця зведе.

Рум'янеє личко росицею змиє,

Для радості всіх тиху пісню почне.

Співає про те,що як сонце заходить,

У вранішню пору,і вдень і вночі,

До неї кохання у мріях приходить,

І стримати радість не може тоді.

Сумує,що все це не зразу здійсниться,

Квітка ж звичайна вона,як усі,

Та, може, спочатку воно лиш насниться,

З'явиться ж потім в самому житті.

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Пустотлива пісенька

На ніжній білій квітці

Жила мала росинка

Купалася у річці,

Маленька,мов краплинка.

Із вітерцем літала

В легесенькій хмарині

І дощиком спадала 

В замріяній долині.

Була уже в джерельці,

Під землю потрапляла,

Та знов у вітру в серці

На небо повертала.

Узимку,в хуртовину,

Сніжинкою літала,

Сідала на ялину,

Проновий рік співала.

І так завжди росинка

З мандрівок поверталась

Й немов мала краплинка

На квіточці гойдалась.

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Думки

Зайшлася осінь від плачу -

Золоті листочки осипались.

Навкруги сум лише бачу,

Радісні мрії розсипались.

Усміхнулась весна барвінком -

Сонце з-за хмари вийшло,

Заспівали думки сопілкою,

Сум, як вітром, розвіяло.

Так от завжди: природа плаче,

Ми теж відчуваємо смуток.

Проника він у серце наче

І сплітається в горе жмуток

А як проліска квіт проснеться,

Перетвориться в став весняний,

Зразу ніжність грудей торкнеться,

І згадається образ коханий.

Я б хотіла, щоб усміхом завжди

Зустрічали народження сина,

Й щоб ніколи не бачила горя

Ні за яких обставин дитина.

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

З особистого

Іду до вікна -

Плачуть сутінки.

Я довго думаю, 

Уже ніч . . .

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Сьогодні надвечір

Знову прийшла думка,

Що людина не вічна,

Скінчиться колись життя.

Схопилась за голову.

Чому так ?

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Пестила донечку.

Мала схилила голівку -

Цвіт яблуні.

Тепер уже маю вічність,

Бо зі мною

Крихітна частина мого «Я»

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Я сьогодні така щаслива,

Приснилось, що йду до мами,

Чекаю єдиного усміху.

Тепло рук відчуваю і через роки.

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Я принесла на долонях кохання,

Воно таке велике, як моє серце,

З'явилася на світ донечка -

Ледве встигла всміхнутися –

Розкололося моє серце надвоє.

По щоці скотилась сльозинка,

Ти винувато всміхнулась:

• Пробач, доню

Глянула я і вжахнулась:

• Мамо,як же ти постаріла?

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

Спішу сьогодні,поспішала й учора,

Бігтиму завтра.

Раптом думка спиняє:

• А чи все це так вже важливо ?

- # - # - # - # - # - # - # - # - # - # - # -

«Із педагогічних роздумів»

Читали у класі «І виріс я на чужині» Т.Шевченка.Схвильовані діти, сумні очі. Рогзглядаємо тему, головну думку поезії. А потім запитую те, що повинно хвилювати найбільше :»Хто ж винен у тяжкому житті людей ?»

Діти відразу піднімають руки, зраділи, що знають : «Пани ! Вони винні ! Царі !»

Допомагаю їм у висновках, підводячи до найсуттєвішого : вмнуватець – суспільний лад. Все зрозуміли,діти добре запам'ятали.

А через деякий час розглядаємо оповідання М.Коцюбинського «Ялинка».

Учні роздумують над тим, які випробування випали на долю маленького Василька.

У кінці вивчення теми пишуть твір «Трагедія маленької людини в оповіданні М.Коцюбинського «Ялинка». Діти схилилися в задумі, висловлюють власні думки на папері : «Маленький хлопчик страждав від того, що у нього забрали найдорожче – його друга – ялинку». «Василькові стало сумно від того , що на Різдво він залишиться без ялинки», «Хлопчик з тривогою думав про те, як важко його батькові залишити дитину без ялинки, але він мав потурбуватися і про те, що дружині немає в що взутись».

Та ось зустрічаю : «В усьому винен суспільний лад» і майже дослівне повторення моїх недавніх думок.

Учень розраховує на найвищий бал.Все правильно. Та не поспішаю його хвалити. Думаю чи не стане ця фраза лише штампом для дітей, чи не захочуть вони й надалі перекладати всю вину із себе на когось?

Так, певні узагальнення потребують обережності.