2.1. Духовний та матеріальний простори літопису

За християнською доктриною, життя в монастирі звільняло людину від влади матеріального світу, що лишалася причетною до нього за своєю тілесною природою та земними потребами. В основі організації тексту літопису Мгарського монастиря покладено протиставлення світського й сакрального, матеріального й духовного.

Сакральний простір монастиря був сформований кількома факторами. Мощі святих, що зберігалися в монастирських церквах, долучали жителів монастирської обителі до святих діянь і виводили їх за межі українського простору в простір світового православ’я: «Суть же здЬ и мощи святыхъ святого апостола Анъдрья Первозваннаго, святого Иоанна Златоустого, святого мученика Мерькурія, святого великомученика Феодора Стратилата, святого Марка Печерского» [19, с. 44]. Усяка монастирська робота, навіть пов'язана з практичною метою, починалася зі вшанування святого, діяння якого проходили в цей день.

З великою пошаною згадуються монастирські наставники – ігумени та архімандрити, з-поміж них ті, які очолювали церковне будівництво. За весь описаний час згадується діяльність ігуменів Макарія Русиновича, Іпатія Горбачевського, Іларіона Рогалевського, Іларіона Левицького та Феофана Трофимовича. Підкреслюючи заслуги в розбудові монастиря, першого з них називали великим будівельником, а другого – великим трудівником. Іларіон Рогалевський згадується через його відвідини Москви в архієрейських справах. За ігуменства Іларіона Левицького розпочалося будівництво церкви Спаса, а Феофан Трофимович разом з іншими ігуменами полтавських монастирів проводив обряд поховання гетьмана Данила Апостола. З історичних досліджень відомо, що найчастіше згадуваний в літописі ігумен Макарій Русинович був довіреною особою гетьмана Мазепи і надавав необхідну інформацію польському королеві [20, с. 18].

Ієрархія української церкви виявлялася в пошануванні київських митрополитів, бо ними благословлялася усяка робота в стінах Мгарського монастиря. За монастирськими мурами спочиває останній митрополит Київської митрополії Иосиф Нелюбович-Тукальський, який її відчайдушно боронив від підпорядкування Московському патріархату. Про цей факт згадується в літописі так: «Року 1681, мьсяца септеврія 26 дня, въ сей стьнь и въ сей церкви богольпнаго Господня Преображенія положеним въ древяной (sic) надгробокъ блаженныя памяти преосвященному Иосифу Нелюбовичу Тукальскому: Иосифъ Нелюбовичъ Тукальскій реченній нелюбящъ тука въ себь лстивь заточенній, отступства вьры крьпкій обличитель православія» [19, с. 69-70]. Достовірна інформація про свячення Київського митрополита від Вселенського патріарха, що є мимовільним нагадуванням про високий статус української церкви в недавньому минулому, поєднується з народним тлумаченням прізвища Нелюбовича-Тукальського. Добрі справи в монастирі також благословлялися наступними митрополитами Святополком Гедеоном-Четвертинським та Варлаамом Ясинським, а згодом архієпископами Варлаамом Вонатовичем та Рафаїлом Заборовським.

Визнання високої духовної місії за монастирем, прийняття концепції його святості завжди пов'язувалося з опікою над ним святого. Тому, дбаючи про піднесення авторитету монастиря, його ігумени разом з київськими митрополитами сформували культ покровителя. Ним став святий Афанасій Пателарій, патріарх Цареградський, згодом – Лубенський чудотворець. Сталося це зусиллями митрополита Иосифа Нелюбовича-Тукальського, якому митрополит Газький Паїсій Лигарид через ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського повідомив об’явлення про нетлінність мощей Афанасія. Коли Київський митрополит дозволив оглянути мощі, вони справді виявилися нетлінними, і відтоді почалося поклоніння святому Афанасієві [23, с. 97]. Літературним контекстом згаданій події є запис у літопису Самійла Величка. «Його (Афанасія – К. М.) поховали в Лубенському Мгарському монастирі, і він почиває й нині там у нетлінних мощах поверх землі, не заховано в стіні, праворуч, у кам'яній церкві святого Спаса» [4, с. 142].

Канонізація святителя Афанасія відбулася 1662 року, вона виявилася підозрілою московському патріарху, бо здійснювалася з благословення київського митрополита, що йому не підпорядковувався. Як пишуть В. Андрушко та С. Гатальська, «саме з цією метою у 1671 р. піддячому Михайлу Савіну було дане таємне доручення: під виглядом богомольця заїхати, після виконання дипломатичної місії, до Лубенського Мгарського монастиря, і там від місцевого ігумена, чи архимандрита «розвідати закріпко»: «Які від того АфанасІя патріарха, по представленню його, чудеса, чи зцілення, чи прощення кому були, і в яких роках і місяцях І числах, і чи існує про це запис?» [1, с. 138]. Не діставшись через татарську облогу до монастиря, російський розвідник зустрівся з ігуменом Мгарського монастиря Макарієм Русиновичем в Батурині й одержав від нього усні запевнення, що підстави для канонізації були, бо «святейшего патриарха изь земли выняли; а какь де гробницу роскрыли, и изь той гробницы наполнилося церковь благовонія обрели того святейшего патриарха тело цело; только лишь де у правой руки, какь держань посохь, пальцов двухь или трехь неть» [1, с. 138]. Ця інформація, здається, задовольнила московську церковну владу, але ігумени Мгарського монастиря знали, що потрібні письмові підтвердження про цілющу силу мощей Святого Афанасія. Тому є підстави припускати, що записані в останніх частинах Мгарського літопису чудодійства святого Афанасія викликані згаданою необхідністю.

Про дивовижну зміну природи на час перенесення мощей святого Афанасія записано 1728 року. Але першим чудом описано зцілення хворої руки послушника Кузьми, яка сталася через його глибоку віру в животворну силу мощей святого Афанасія.

Описи чудес мощей св. Афанасія накопичуються наприкінці літопису. Останнє чудо датується 1745 роком і передається як досвід Гаврила Галичина, автора принаймні частини літопису. Переживання чуда приходить через хворобливий сон людини, яка на ранок оніміла від пережитого уві сні жаху. Медичне втручання не зменшило, а тільки додало йому болісних відчуттів. Тоді у віруючої людини виникла думка поклонитися раці з мощами Божого угодника. Цей намір зміцнів, коли наступної ночі уві сні йому з’явився одягнений у біле старий чоловік, що «малый цвьтъ зьло ж прекрасный зъ ягодами красними и даде мнь, рекъ: прийми сей оть руки моея цвьтъ и сохрани у себе, имаши бо сего дне по отправленыи божественной литургіи, сньсти его» [19, с. 74]. Тимчасовий відступ хвороби після віщого сну та робочі клопоти не дали можливості оповідачу виконати настанови святого, і хвороба знову загострилася. Отоді до нього прийшло розуміння власної гріховності. І ніщо не могло більше зупинити від припадання до мощей святого Афанасія [19, с. 74-75]. Опис цього найбільшого із чудес, що сталося в Мгарському монастирі, коли німий заговорив, набуває парафрази новозавітного сюжету про зцілення Ісусом Христом. Таким чином Афанасій наближається до рангу Ісуса Христа і є центральним образом у духовному просторі монастиря.

Як видно із задуму автора компіляції, його завданням було описати будівництво споруд монастирського комплексу. Йдеться про зведення трьох будов: Спаської (Преображенської) мурованої церкви, дерев’яної, а потім і мурованої церкви святого архистратига Михаїла та мурованої брами. У кінці XVII – на початку XVIII ст. будівництво сакральних споруд в Україні набуло великої досконалості і значною мірою виявляло бароковий стиль. Однак у Мгарському літописі церкви постають не в своїй архітектурній довершеності, а швидше як результат злагодженої роботи майстрів та робітників на кожному етапі зведення споруди. План Спаської церкви описується словами:

«Мурованая церковь въсерединь, въ муру пятдесятъ и сьмъ локтей вдовжъ, а вширь тридцять и сьмъ локтей, що чинить девятнадцять сажней вдовжъ, а вширь дванадцять сажней и локоть. А высота церкви шестьдесятъ локтей и три, то есть сажней двадцять и единъ, кромъ креста» [19, с. 42]. Епітет «мурована» є наскрізним у характеристиці церкви як головної в комплексі, красивої, захищеної від загроз.

Розмах церковного будівництва виявляється передовсім через кошторис грошових та товарних витрат на роботи, пов'язані із будівництвом. До архітектурних робіт обох церков залучався Яків Баптист, німець із Вільна. Німецьке походження майстра завжди акцентується, що вказує на долучення до справ будівництва неправославних, а отже, толерантність до них. Зрозуміло, що задоволена роботою над Спаською церквою, монастирська влада знову запросила Якова Баптиста «майстра каменнихъ дьл» [19, с. 68], «которій маючи въ своемъ ремесль досвьдчоное зальцене, да(ль) слово выставити трапезу въ монастиру Мгарскомъ Лубенскомъ, такимъ подобіемь, высотою, широтою и довготою якь ведлугь делинеаціи есть нижей выражено» [19, с. 65]. Розпочате відомим майстром будівництво через його хворобу, а потім і смерть було призупинене, а згодом невдало продовжене Афанасієм Ператинським. Однак, «во утрій же день июля 5, на преподобного Афанасія Афонского, олтарь трапезній съ половиною трапезной церкви до основанія или фундаменту, развалился» [19, с. 69].

Образ монастиря в літописі постає через імена його майстрів, робота яких виходила за межі ремісництва і набувала ознак творчої діяльності. Крім муляра Якова Баптиста, робота якого оцінювалася дуже дорого, згадуються тертичні Павло Лях, Хвесько Бекга, Харко Малий, Харко Великий, мулярі Василь Перебийніс та Михайло Паливода, сніцар Стефан, маляр Йосип Іванович та Василь Андреев, скляр Федір Іваненко та багато інших. А ще фіксується оплата ковалям, малярам, цегельникам, бляхарям, покрівельникам, мірошникам тощо.

Персонально названі в літописі особи не лише одержали наперед узгоджену плату за свою роботу, але й залишилися увічненими в списках осіб, долучених до великої духовної справи. Зріз виробничого життя, що з невеликими змінами використовується й на сучасному будівництві церков, архаїзується назвами професій, які збереглися в прізвищах Тертичний, Сніцар тощо.

Як свідчать літописні записи, найдорожче цінувалася робота різьбяра Стефана Мутяниці. Варто навести уривок довільного договору на виконання робіт згаданим майстром. За договором, до робіт наймали «майстра Стефана Мутяницу, которій маючи въ своемъ ремесль залецене, обьцуеть мьти дбалость около выготованя въ совершенной оздобь того хвалебного дьла, за що его мил. прирекаеть ему, майстровь, по его самого прошеню, такъ на виживлене зъ челядю лигоминами всякими, яко и въ ногороду праци, готовими грошми певное дати уконтентоване, а меновите: готовихъ грошей тисячи двь, фалендингу на пару сукенъ, и постовъ шиптуху, житной муки – осмачокъ сто, пшеничной муки – мьрокъ пять, гречаной – мьрокъ пять, пшона – полтреть мьрки, крупъ гречанихъ – осмачокъ десять, гороху – мьрку, соли – кулей чотири, рибъ вялихъ иголнь и крошени – осмъ головъ, просолной рибы – бочекъ чотири, о лью – кварть пятьсоть, маку – осмачку, сьмя конопляного – осмачокъ пять, яловицъ – пятнадцеть, борановъ – шестьдесять, кабановъ годованыхъ – двадцеть, сала – пудовъ двадцеть, масла – фасокъ пять, сира –осмачокъ три, солоду пивного – осмачокъ пятьдесятъ, проса – осмачокъ пять и хмелю – осмачокъ пять, горьлки простой – кварть полтори тисячи, меду присного – пудовъ пять, лою на свьчки – камней дванадцеть, папьру – резуенду (sic), стали – прутовъ два, жельза – шинъ пятнацеть, каруку – камней пять, обрьзковъ – чотири осмачки; на рокъ ярины: капусти – кадолбовъ три, бураковъ – кадолбовъ два, огурковъ – кадолбовъ три, рьпи – осмачокъ чотири, цебуль –венковъ тридцеть, чоснику – вьнковъ тридцеть, дрова зъ льсовъ тихъ, которій для паленя цегли куплени, ку потребь выстатчати оному. Яко теди все тое не отмьнно майстра дойдетъ, такъ майстеръ повиненъ мьти въ своей пилности, абы тое деисусовое дьло скоримъ доспьхомъ досконалою хорошостю и оздобою, было спораженно подлугъ позорного абрису, такъ якобы кождого уподобалося, о чомъ для памяти теди незабитной, записалося тое постановлене въ Батуринь, июля 25, року 1685. Звишменованный гетманъ рука власная» [19, с. 51-52]. Наведена розлога цитата літопису деталізує «споживчий кошик» майстра не тільки в номінаціях, але й у вимірах, що дуже приблизно вказували на одиницю ваги або кількість. Схожими договорами або реєстрами витрат на оплату праці доволі щільно наповнений літописний текст. При їх порівнянні можна дійти висновку, що творча праця майстра, сніцера деісусового або різьбяра царських воріт та вівтарних ікон, була унікальною та винятково потрібною.

Антонімічно парою в сприйманні церкви є її будівництво та пожежа. Пожежі дерев’яних церков час від часу супроводжували церковне життя, стимулюючи нове будівництво. Три пожежі в літописі описуються по-різному. Перша сталася влітку 1695 року, коли «Божіимь попущеніемь и грьхъ ради нашихь наказаніемь, въ монастиру богольпного Господня Преображення Мгарскомъ Лубенскомъ, огнь велій отъ пекарнь возгорься въ нощи третіяго часа, отъ якового возгорьнія преблагословенной Дьвы Марій церковь и при ней трапеза полата со всякими запасы и прочія келій согорьша» [19, с. 67]. Пожежа описана в стриманих висловах, а доброю звісткою після неї стало нове будівництво кам’яної церкви.

Через сорок один рік сталася пожежа, описана із традиційним зачином, але емоційніше та з деталізацією винних осіб і матеріальних втрат [19, с. 73].

Третя описана пожежа трапилася на храмове свято Преображення Господнього 1775 року. І хоча її причина банальна – «загорьлась въ той поваренной трубь сажа и отъ того выхватившись поломье съ трубы на трапезную кришку, начала заразъ оная кришка (которая была маліована) въ мьсть съ поваренною и исъ хльбодавскою кришками, горьть. И тогда стали въ колоколъ бить на гвалть...» [19, с. 75], але масштаби особливо великі. Коли виникла небезпека втратити в пожежі мощі святого Афанасія, «то виносили съ церкви какь всь церковніе утвари, такъ и святителя Христова Афанасія мощи безъ раки въ коврь, въ садъ, въ бесьдку, за настоятельскими келіями состоящій, въ которомъ оніе мощи были двое сутокъ, гдь братія по очередно иеромонахи читали Евангеліе, а протчіе монахи досматривали тамъ же въ саду церковныхъ и другихъ вещей» [19, с. 75].

Отже, чітко виділені в монастирському просторі духовна та матеріальна сфери мають широке змістовне наповнення і при всій позірній незалежності підпорядкування матеріальної сфери духовній.

2.2. Україна й Лубни в літописі

Аналізуючи монастирські літописи, М. Корпанюк вилілив у них важливу ідею: «Церква не може бути байдужою до світського життя, бо її доля й успіх повністю залежать від нього, тому вона не тільки активно підтримує суспільно-політичні рухи нації, але й є чи не найактивнішим її діячем, бо в цьому її призначення й сила» [10, с. 65].

Хоча життя монастиря і є центральним в колі описаних подій, проте в цьому колі раз по раз виникає й українське суспільство. Виявляється тісне спілкування ігуменів із владою, яку уособлює гетьман, оскільки розбудова церков, за візантійською традицією, проводиться державою. Листовні спілкування ігуменів із гетьманами, відвідання гетьманами монастиря, а ігуменами – столиці Батурина свідчать про якнайтісніші контакти між світською та церковною владою.

У Мгарському літописі згадується три гетьмани: Іван Самойлович, Іван Мазепа та Данило Апостол. Про останнього із названих гетьманів говориться як про полковника Миргородського, який зробив грошову пожертву на користь монастиря, та про його похорон як гетьмана, після участі в якому монастир відвідав митрополит Рафаїл Заборовський. Іван Самойлович та Іван Мазепа виявили безпосередню участь у розбудові монастиря великими горошовими внесками, цінними будівельними матеріалами, залученням майстрів рідкісних професій і навіть втручанням до архітектурних робіт.

Можна погодитися із Вал. Шевчуком, який, посилаючись на вказівки Івана Мазепи щодо будівництва церкви, називав його не тільки спонсором, але й архітектором [26, с. 100]. У листі до ігумена гетьман обіцяв: «Матерія вшелякой до мурарской роботи належной, яко то вапна, цеглы, воды, пьску, рыштованя и жельза, достатчатиметъ своимъ коштомъ ясневелможный его милость панъ гетманъ. И що сятичетъ до всякой харчи и легумини, на особливомъ реестрь выраженой колко даватися чого мьетъ ясневельможный добродій его милость панъ гетманъ такъ же достатчатиметь» [26, с. 66]. А настанови гетьмана ігуменові «на дьло до муру зачинаючогося, посилаемъ тисячу золотихъ грошей, до рукъ превелебносте вашой, зъ которихъ купленые льсы поплатьте, на якіе выйдеть золотихъ шьстьсотъ излишкомъ, а остатокъ мьете роздати тимъ людемъ, которые будуть до оного муру цеглу дьлати» [19, с. 66­67] свідчать, що Іван Мазепа, майже як виконроб, перебував у курсі ведення усіх будівельних процесів. З проблем будівництва до гетьмана зверталися, навіть коли він перебував у військовому поході. «Того жъ льта, юня мьсяца, пославъ отець игуменъ въ таборъ къ Самарь до ясневелможного пана гетмана, просячи еще бляхи на побитя церквь, бо еще много не ставало, которій зъ милосердія своего, вельлъ еще зъ Батурина дати бьлого жельза фасъ пятнадцать; и тое жельзо зъ Батурина юля мьсяца привезено» [19, с. 49].

Так було й раніше, за часів гетьманування Івана Самойловича «въ року зась правь нещасливомъ 1687-мъ, подчасъ доконченя церквь мурованой, которую южъ тинковали, потуга вся войсковая ихъ царского пресвьтлого величества и его милости панъ гетманъ зо всьмъ православнымъ воинствомъ пошли на поганина креста святаго, Кримъ воевати и по указу пана гетмана и нашъ отецъ игуменъ Макарій Русьновичъ зъ немалымъ коштомъ набравши борошна и легоминъ розмайтихъ, законной братіи десять и челяди немало набравши зъ собою, до того жъ войска до боку пана гетмана зъ монастиря выехалъ въ понедилокъ числомъ маія 2, въ которомъ походь военномъ зъ допущеня Божого знать за грьхи наши, войска такъ потужные и Запорожа, не дойшовши, назадъ верънули для спаленя трави въ степу, и надъ Самарою стали» [19, с. 45].

У негативних формулюваннях згадано не тільки боротьбу із зовнішнім ворогом у літописі – автором засуджуються й народні повстання. З виступами козаків, які призвели до усунення від влади Івана Самойловича, стикаються монахи й монастирські робітники, організовуючи постачання будівельних матеріалів, «...время лютое, яко велія отмьна стала у войску, которое повернувши отъ Самари, стало за Полтавою, надъ Коломакомъ и 25 юля, въ суботу, рано пана гетмана взято Иоанна Самойловича до войска московского и зъ синами Григоріемь и Ияковомъ. И стало веліе замшаня у войску козацкомъ: почали старшину забивати по городахъ, мьстечкахъ и селахъ, рабованя и забойство веліе повстало.» [19, с. 45-46].

Україна, як випливає із згаданих у літописі топонімів, складається зі столиці Батурина, в якій перебуває резиденція гетьмана, міст Самари і Коломака, де провадяться бойові дії з ворогом, міст Пирятина, Чорнух, Сенчі, Лубен, Миргорода, звідки походили жертводавці монастиря, Гадяча, звідки привозили скло на опорядження церков, Сум і Глухова, які славилися майстрами-бляхарями. Видно, що за межами монастиря є країна, яка представлена владою та територіями і тісно пов'язана з обителлю.

Згадки в літописі про Лубни є доволі частими і, безперечно, одними з найбільш ранніх як в історичних, так і в літературних джерелах. Лубни виявляються міською старшиною, яка присутня на важливих подіях монастирського життя і називається персонально, та жителями міста: «Панъ Максимъ Иляшенко, полковникъ на тоть часъ лубенски, панъ Андрей Гамалья на тоть часъ сотъникъ лохвицкій, панъ Анъдрей Иякововичъ, обозній лубенскій, панъ Романъ Радченко, сотникъ лубенскій, панъ Матіяпгь Панкевичъ, судя лубенскій, панъ Леонтій Адамовичъ, атаманъ городовый лубенскій, панъ Иоанъ Кулябка и иныхъ людей приложонихъ и посполитихъ множество было великое» [19, с. 43].

Якщо поглянути на реєстр жертводавців, то в ньому переважають мешканці Лубен, від владних до простих: «Его милость панъ полковникъ Лубенскій ктиторъ и благодьтель нашъ Леонтій Свічка, золотихъ двьсти и дерева сто колодъ давъ. – Его милость панъ Михаилъ Буроховичъ, полковникъ Гадяцкій, ктиторъ и благодьтель нашъ, приславъ презъ посланника своего Артема, золотихъ сто. – Его милость панъ Даніиль Апостолъ, полковникъ Миргородскій, золотихъ сорокъ давъ. – Отецъ Ияковъ Орьховскій, протопопа Лубенскій, пятьдесятъ и шесть золотихъ и пчолъ десятеро давъ. – Отецъ Ияковъ Филиповичъ пана полковника Лубенского зять, обьцавъ церковъ святого Михаила вымалевати всю. – Его милость панъ Андрей Иякововичъ, судя полковый Лубенскій, ктиторъ и благодьтель золотихъ шесть десять давъ. – Панъ Иванъ Кулябка, ктиторъ, золотихъ сто давъ. – Панъ Андрьй Григоріевичь Островный, сотникъ Лубенскій, давъ талярей три. – Панъ Федоръ Григоріевичь, атаманъ Лубенскій, талярей два давъ. – Панъ Леонтій Адамовичъ талярей два и килимъ давъ. – Панъ Корньй Григоріевичь десять талярей давъ. – Панъ Василій Левковичъ зъ Петромъ сыномъ своимъ, приславъ два левы. Панъ Фома золотихъ девятьнадцять давъ. – Панъ Михаилъ Жаданъ талярей два давъ. –Панъ Семенъ Тимофьевичъ талярей два давъ. – Панъ Петро Семеновичъ талярей два давъ.» [19, с. 61].

Ще Лубни згадуються ярмарком, де «за двь голови рибы, далемъ золот. 10; на томъ же ярмарку, за возокъ жельза, далемъ зол. осмъ и чотири шаги, жеби коваль не ваковали» [19, с. 54]. Але міський соціум складає лише тло для монастиря, який називається Мгарським Лубенським і своєю чергою уславився святим Афанасієм, чудотворцем Лубенським.

Отже, в літописі Мгарського монастиря представлений зріз життя України та міста Лубен таким, яким він бачився з-за монастирських стін. Контакти монастиря із українським суспільством визначалися його залежністю від світської влади та становищем українського суспільства XVІІ-ХVШ ст.