1.1. Жанрова специфіка літопису

Жанр літопису, що в головних ознаках сформувався в києворуський період, у бароковій літературі зазнав суттєвих видозмін. І. Франко, піддавшись, як і більшість літературознавців того часу, чарам козацьких літописів, робив свої висновки на основі їхнього аналізу.

Н. Федорак зауважив, що І.Франко, порівнюючи давні літописи з бароковими, називає два аспекти змін жанру: «До перших належать розвиток історичного сприйняття дійсності і вияв цього сприйняття шляхом удосконалення художньої виразності, залучення до тексту літописів чужоземних елементів або мандрівних мотивів, їхня обробка у тканині твору. Неабиякої вагомості тут набуває і проблема часто суто механічних втручань у плин розповіді, нескінченні доповнення, виправлення та поширення написаного раніше» [22, с. 88], а другий аспект «це – життя твору всередині заданих жанрових меж, постійна конкретизація цих меж і послідовні новації, які дають змогу їх розширювати. Тут дослідник звернув увагу на сюжети і композицію окремих частин літописів, постійно наголошуючи на фрагментарності творів цього жанру» [22, с. 88].

Вважаємо, що наведені ознаки змін в літописному жанрі значною мірою можна поширити й на монастирські літописи. Так, поставлені в літописі проблеми стосуються не лише монастирського життя: вони проектуються на місто Лубни й на всю гетьманську Україну. При цьому монастир є першорядним образом на тлі міста й країни.

Звичний для літописів прийом – датами відзначати головні етапи літописних подій, найперше стосується побудови монастирського комплексу, яка своєю чергою пов’язана із початком або кінцем влади певного гетьмана, міждержавними бойовими діями чи перемир'ями, призначенням на посаду або смертю ігумена монастиря. Не з будівництвом, а з духовним наповненням монастиря пов'язані оповіді про митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, чуда святого Афанасія, принагідні відвідини монастиря митрополитами. Оповідь про пожежі в монастирі, на наш погляд, несе на собі важливе змістовно-емоційне навантаження. На противагу будівництву монастиря, що починає літопис, закінчується він величезною пожежею. Складається враження, що автора не цікавить подальше життя монастиря, в часі достатньо тривале, бо пожежа в окремій обителі доростає до узагальнень загальноцерковної руйнації, яка, на думку прот. Г.Флоровського [24], почалася з початку XVIII ст.

Постанови, описи закладання й будівництва церков, листи, реєстри, хартії, що поєднуються з особистими розповідями про події ігуменів, копіювальників та інших учасників монастирського життя, складають «певні блоки» [27, с. 462], які Вал. Шевчук вважає головним композиційним прийомом літопису Мгарського монастиря. Таких блоків щонайменше можна виділити три: про будівництво церков, про чудеса та про пожежі.

Якщо зважати на виділення, зроблені компілятором в тексті «О построены каменной церкви Преображенія Господня въ Мгарскомъ монастырь», то маємо частини «Що рама робить до оконъ церковныхъ», «Коваль», «Реестръ тертичный», «Дубя», «Сницеру», «Исписаніе о церкви святого архистратига Михаила и Гавриила и прочіихь сылъ безплотныхъ честнаго ихъ собора», «Съ Перятина», «Съ Чорнухъ», «Зъ Сенчи», «Зъ Городища», «Интерцизіа или постановеня малярское», «Року 1691, мьсяца октоврія 20. Интерциза или постановлене сньцарское до церкви святого Михаила», «Исписанія вократцЬ о сожженіи трапезы и о созданіи паки ея, сице повЬствующее», «Повьсть о пожежь Мгарскаго Лубенского монастира въ третой разъ последовавшей», «Игумены монастира Мгарского прежде бьівшіе». Із цих частин, які охоплюють життя в монастирі з 1682 по 1775 рр. з окремими ретроспективами і значними порушеннями хронології, щільним описом подій і записом тільки найважливішого, створюється розповідна канва літопису. Вона, як і в більшості монастирських літописів, тяжіє до раціонального способу викладу, про що зазначає М. Корпанюк [11, с. 32]. Однак цей напрямок письма суворо не дотримується. Звідси згадана химерність побудови літопису, використання в документах лексики з ознакою здрібніння «діжечки», запис у реєстр пожертвувань того, що тільки обіцяне, використання народної етимології прізвища Нелюбович-Тукальський тощо.

Отже, літопис Мгарського монастиря продовжив традицію українського монастирського літописання, поєднавши в ньому барокову стилістику з раціональним осмисленням дійсності.

1.2. Соціокультурний вимір літопису

Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Гром’яка зазначає, що «монастирсько-церковні літописи – жанровий різновид національного літописання, історико-літературні пам’ятки, в яких подана белетризована історія заснування монастиря чи церкви, релігійна, освітянська та господарська діяльність, зв'язок із суспільно-політичним життям краю, держави, особливості світського життя України, Європи в певну добу» [14, с. 475-476]. Зауваження щодо тематичних блоків монастирських літописів приводять автора словникової статті до узагальнень стильового характеру. Видається слушною думка про те, що «автори більшості літописів <...> поєднують розлогий виклад змісту з динамічно-стислим, “нотатковим”» [с. 476] стилем.

Прийнято вважати, що монастирські літописи належать до крайових літописів, а самі вони сформувалися із первинних жанрів, на зразок грамот, заповітів, листів, списків, цитат інших літописів, творів письменників, богословів тощо. Монастирське літописання в тому чи тому вигляді виникло разом із монастирями. Так, наприклад, «Повість минулих літ», Київський літопис, а також «Житіє преподобного Феодосія Печерського» подають інформацію про заснування Феодосієм Києво-Печерського монастиря та визначають місце монастиря в духовному житті Київської Русі.

Перша половина XVII ст. демонструє зростання монаших покликань і в самій Україні. До середини XVII ст. розбудувалася Києво-Печерська лавра та 55 монастирів, з-поміж них і Києво-Братський Богоявленський монастир, першим настоятелем якого став Ісая Копинський. У цей час на землях Раїни Вишневецької він заснував ще три монастирі: Ладинський жіночий, Густинський – біля Прилук та Мгарський – під Лубнами. Про особу Ісаї Копинського з пієтетом згадується в Мгарському літописі як про фундатора монастиря та будівничого старої дерев’яної церкви [19, с. 59].

Докладніше про заснування Мгарського монастиря оповідається в Густинському літописі: «Почала створюватися обитель свята – Мгарський монастир у році 1624-му, і залишив там блаженний єпископ Ісая Копинський братію: ієромонаха Теодосія, ієромонаха Харлампія, ченця Севастіяна, економа, ченця Атанасія, ченця Серафіона, ченця Івзекиїля, ченця Доментіяна, ченця Іоїля, яких братія, за благословінням отця єпископа з монастиря Густинського, послала до новозачатої обителі, давши їм, за благословенням отця, все потрібне для церковного служіння в монастирі Мгарському: апарати священні і книги до всього набоженства, при яких і плуг волів із усім знаряддям, щоб орати з челяддю, овець півтораста; також і сиру, масла дали; як тільки була потреба чи якась там недостача, посилали з обителі святої Густинської також і хліба, особливо зимового часу; пшениці скирту перевезли до тієї-таки обителі Мгарської» [13, с. 107]. Однак ця доволі прозаїчна історія заснування Мгарського монастиря, викладена в літописах, за законами жанру, має тяжіти до містичних дійств. І вже не в літописі, а в місцевих переказах збереглася історія, яка розповідає про виділення сакрального простору для монастиря через дію Божого провидіння. За легендою, місце заснування монастиря Раїні Вишневецькій вказали ангели. Думка про монастир у селі Мгар прийшла до княгині після того, як одного разу уві сні вона опинилася в раю. Потім два ангели повернули її на землю і сказали: «Якщо ти відкриєш церкву на березі річки Сули, – вказуючи на місце, де вона повинна була це зробити, – то на віки вічні оселишся у раю» [28, с. 176].

Однак не стільки річка, скільки гора, за Афонською традицією, стала справжньою умовою для вибору місця під монастир. Ізоляція монастирської спільноти на горі посилюється кам’яним муром, про будівництво якого дбали так само, як і про будівництво церков.

Життя монастиря, окрім молитовних практик, несло ще й сильне культурне навантаження. Зокрема, завжди вченими монахами та вищим монастирським клиром велося писання та переписування книг духовного й світського змісту, їхній переклад, праця в монастирських друкарнях.

Особливим різновидом художньої діяльності, особливо тісно пов’язаним із безпосереднім монастирським життям, і стало монастирське літописання. Баркулабівський, Гукливський, Підгорецький, Сатанівський, Винницький, Густинський, Мгарський, Христинопільський, Добромильський, Крехівський, Межигірський літописи, Кам'янецька хроніка, хроніка Супрасльської лаври, діаріуші Опанаса Филиповича, Дмитра Туптала, «Історія Києво-Печерської лаври» – усі ці та ще не зазначені монастирські літописи разом складають картину монастирського життя барокової України в загальному контексті націєтворення та державотворення того часу.

Не всі вони були надруковані. Вал. Шевчук наводить список монастирських літописів, які побачили світ. Це «Тератургима» А. Кальнофойського з історії Києво-Печерського монастиря, «Почаївська гора», хроніка Мотронинського Троїцького монастиря, літопис Сатанівського монастиря, літопис Львівського Кармелітського монастиря, «Синопсис Плісненсько-Підгорецького монастиря», Лаврівська хроніка, літописи Густинського та Мгарського монастирів [26, с. 97]. Опубліковані в XIX ст. мовою оригіналу, дуже мало з них було перекладено українською мовою. Нам відомий такий переклад лише літопису Густинського монастиря.

З-поміж теоретичних проблем вивчення літописів природно постає питання авторства. Щодо літопису Мгарського монастиря, то більшість науковців сходяться на думці, що авторів цього твору було кілька. В довіднику «Полтавщина» за редакції А. Кудрицького зазначається, що текст був складений «ченцями монастиря, а також цивільними особами. Зокрема, автором частини літопису за 1728-1775 є копіїст полкової Лубенської канцелярії Гаврило Галич, син козака Глинської сотні Стефана Галича» [16, с. 527]. Про це один із авторів власноручно зазначив після написаного ним тексту. В окремі роки над літописом також працював Іпатій Горбачевський, який виявив себе записом від першої особи про одержану суму грошей, яку «игумень отдаль мнЬ, Ипатию намЬснику» [19, с. 52], і Сергій Колибоженко, наказний сотник Домонтовський – після звіту про виконані для монастиря роботи [19, с. 65]. За версією Вал. Шевчука, до Мгарського літопису міг долучитися й сам засновник монастиря Ісая Копинський [26, с. 99]. До певної міри авторами є й гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, власноручні документи яких вписувалися до літопису. Тому, на нашу думку, можна вважати літопис Мгарського монастиря працею кількох осіб, що є традиційним для літописного жанру.

XVIII ст. – одне з найтрагічніших в історії української церкви.  З-поміж іншого, що було на той час  недозволене для монахів, заборонялося в монастирських келіях тримати папір і чорнило, писати щось на самоті, дозволялося писати лише у спеціально відведеному місці [8, с. 360]. Усі ці та низка інших заборон разом із секуляризаційними процесами в суспільстві призвели до занепаду монастирів та духовного життя в них. Але, долаючи згадані життєві обставини, в літописі велися записи, хоча й з великими часовими розривами, аж до 1775 р., знакового в руйнуванні української державності.

Отже, дослідивши викладені О. Лазаревським уривки з літопису Мгарського монастиря, ми можемо його залучити до широкого кола монастирських літописів, які складалися в Україні в XVII-XVIII ст. Він побутував на території монастиря, розробляв характерну для монастирського буття тематику, написаний авторами, причетними до організації життєдіяльності в монастирі. Подальші дослідження тексту літопису повинні конкретизувати особливості зображення життя Мгарського монастиря та стильові особливості твору.