Оформлення південно-східного наріччя

У боротьбі з татарами і турками сформувалася самостійна військово-політична сила — козацтво. На Січ активно мігрувало українське населення Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Поділля, північної Київщини. Таке переміщення українського населення та змішування говорів північного та південносхідного наріч і дало початок слобожанському та степовому говорам південносхідного наріччя.

Ю. Шевельов в «Історичній фонології української мови» писав:

1667 р. — XVIII ст.

Гетьманщина

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. у Гетьманщині стали широко використовувати «просту мову» в документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, українська мова стала офіційною. Не зважаючи на це, престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки з Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л. Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства.

Події XVI — XVII ст. призвели до того, що українською стали говорити різні стани, включаючи гетьманів, старшину, козаків і селян. Польськомовне населення було винищене, або виїхало за межі України. Повсякчасна небезпека та безлад випродукували, за Ю. Шевельовим, «мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя». Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної «синусоїд» розвитку, де мова заступає відсутність роділеної на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на новозаселених землях. А звідси — найважливіший парадоксальний висновок, на якому наголошує Ю. Шевельов:

Приклад староукраїнської літературної мови, вірш «Фундованє друкарнѢ», XVII ст.

Правобережжя

Події українсько-польської війни на тривалий час призупинили процес полонізації. Тепер для самої Польщі на порядку денному постало питання збереження власної державності. Тому аж до межі XVII-XVIII ст. полонізаційні процеси були досить слабкими. Стимулювали їх стабілізація польської влади в Галичині та на Правобережжі й повернення шляхетських порядків. 1696 р., ліквідовуючи наслідки козаччини, за ухвалою польського сейму в судах і установах Правобережної України запроваджувалася польська мова. Поновилися й утиски православної церкви — у 1760-х рр. у Київському і Подільському воєводствах лишалося 20 православних парафій.

Полонізація українців не припинялася, незважаючи на поступовий наступ на саму польську державність. 1789 р. розпорядженням «Едукаційної комісії» польського сейму закрили всі українські школи. Польський тиск призвів до такої ворожнечі українців та поляків, що під час відомих польських повстань зазнали невдачі усі спроби шляхти залучити до боротьби з російськими військами українських селян. Російська влада після придушення польського повстання 1830 р. на Правобережжі розігнала всі польські установи і виселила більшість шляхти. У мовному питанні повністю виключалася польська, натомість у державних, судових, освітніх закладах впроваджувалася російська — полонізація змінилася русифікацією^[60].

Східна Галичина

Західна Україна, яка потрапила під владу Австрії, також не уникала продовження процесу полонізації. Відень для утримання своєї влади на Галичині робив ставку на лояльність поляків, тому не зважав на польські утиски українців. Української освіти в Східній Галичині практично не існувало. Українську мову можна було почути лише в однокласних парафіяльних школах, запроваджених австрійцями у 1774 р. За межами початкової освіти мова навчання була якщо не німецькою, то обов'язково польською. У 1817 р. поляки прибрали до своїх рук усі школи Західної України, остаточно витіснивши з освіти українську мову.

Австро-угорський імператор Йосип II низкою реформ значно полегшив становище західних українців. Це стосувалося як соціального становища українського селянства, так і неприпустимості релігійних утисків греко-католицької церкви з боку поляків. У 1784 р. він заснував у Львові університет, де для українських студентів, зважаючи на їхнє переважне незнання латини та німецької мови, було організовано «Провізоричний науковий інститут в руській мові» або «Studium rutenum». Предмети викладалися штучною мовою — сумішшю церковнослов'янської та місцевих українських говірок. Завдяки цьому закладові українці отримали можливість познайомитися зі здобутками західноєвропейської культури та науки. «Studium rutenum» являв собою окремий український інститут при Львівському університеті, де діяли філософський і богословський факультети.

У 1808 році «Studium rutenum» закрили. Наступники Йосифа II його політику здебільшого не підтримували.

У 1848 р. серед інших вимог українців до австрійської влади було запровадження в школах і адміністративних установах Східної Галичини української мови. Подією став вихід того року україномовного тижневика «Зоря Галицька». З часом Габсбурги були змушені піти на значні поступки полякам — намісник Галичини поляк А. Голуховський послідовно розширював польський вплив, замінюючи німецьких чиновників поляками, розширюючи вживання польської мови у школах. З 1869 р. польська мова остаточно закріпилася як офіційна мова освіти й адміністрації провінції. Полонізація українців сягнула таких масштабів, що Голуховський спробував покінчити з українством у Львівському університеті, перевів україномовні видання на латинську абетку, намагався накинути греко-католицькій церкві римський календар.

Закарпаття

Число українських початкових шкіл з 479 у 1874 р. було зведено нанівець до початку XX ст. Україномовні видання зникли. Опір мадяризації чинили окремі особи. Серед них був і Августин Волошин, практично все життя якого пройшло під знаком цієї боротьби.

Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії.

• 1622 р. — указом царя московського Михайла Федоровича та його батька патріарха Філарета було наказано зібрати та «спалити на пожежах» книги українського друку з суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати такі книги. У Москві спалено «Євангеліє учителноє» К. Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та «Катехізис» Лаврентія Зизанія.
• 1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
• 1689 р. — синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати перший том «Четьї-мінеї» Дмитра Ростовського.
• 1690 р. — московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, перший том книги «Четьї-мінеї» Данила Заточника було наказано спалити.
• 1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
• 1709 р. — указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, «щоб у них ніякої різниці не було».
• 1720 р. — указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, «щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них» не було.
• 20 грудня 1720 р. — Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «в усіх монастирях, що залишаються в Російській державі, продивитися та вилучити давні грамоти та інші куртуазні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні та друковані [українською мовою]».
• 1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
• 1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з російськими. На таку ж суму і за таку ж «провину» оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
• 1729 р. — наказ Петра ІІ про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
• 1740 р. — російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740 — 1748 р.р. свідчать, що у семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

• 1748 р. — наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
• 1750 р. — після скасування «Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ» у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
• 1755 р. — наказ Синоду Києво-Печерській лаврі перекласти російською мовою «Четьї-мінеї» Дмитра Ростовського та Києво-Печерський патерик.
• 1763 р. — указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
• 1764 р. — скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
• 1765 р. — ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
• 1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
• 1769 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
• 1782 р. — Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
• 1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
• 1785 р. — наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
• 1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
• 1789 р. — у Ст.-Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

Титульна сторінка 4-го видання «Євангелія від Матвія» у перекладі українською мовою П. Морачевського. Переклад «Нового Заповіту» було закінчено П. Морачевським 16 листопада1861 р., однак через утиски української мови в Російській імперії його було надруковано лише 1907 р.

• 1811 р. — закриття Києво-Могилянської академії.
• 1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського братства.
• 1853 р. — покалічено видання «Літопису» Г. Граб'янки.
• 1862 р. — закрито українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
• 18 липня 1863 р. — Циркуляр № 394 або Валуєвський циркуляр (рос. Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.): «[…] ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, […] наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».

• 1864 р. — тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 р. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р., туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ з Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
• 1869 р. — законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

Вперше повний текст «Емського указу» було надруковано у книзі Ф. Савченка «Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860—1870 рр.», Харків, Київ, ДВУ, 1930 р.

Пам'ятна дошка, присвячена «Емському указові», встановлена у місті Бад-Емс на будинку «Haus Vier Türme», вул. Ремерштрассе (нім. Römerstr.) 

• 30 травня 1876 р. — Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав.

• 1881 р. — закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, постановка українських вистав залежала від місцевої адміністрації.
• 1888 р. — указ Олександра ІІІ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
• 1889 р. — у Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
• 1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
• 1894 р. — заборона ввезення українських книг з-за кордону.
• 1895 р. — заборона української читанки та українських книг для дітей.
• 1903 р. — на відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
• 1905 р. — Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
• 1906 і 1907 р.р. — закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
• 1908 р. — указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
• 1910 р. — указ П. Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
• 1914 р. — указ Миколи II про заборону української преси.