Переклади релігійних текстів XV — XVI століття «про́стою мовою»

Намагання писати релігійні тексти «про́стою мовою» простежується в Україні у XV ст. З того часу до нас дійшло близько тридцяти текстів. Відома, зокрема, написана у 1489 р. у Кам'янці-Подільському «Четья» — у ній вживається багато слів та зворотів живої української мови. Ця пам'ятка відобразила «трансформацію церковнослов'янської мови в українську через насичення елементами української мови на різних рівнях».

У XVI ст. в Україні помітно активізувалося релігійно-культурне життя. Саме на той час припадають перші спроби здійснити переклади «про́стою мовою» біблійних книг. У перекладах «про́стою мовою» біблійних текстів знаходимо церковнослов'янську лексику (переважно такі слова, яким важко було знайти відповідники), а також слова, що увійшли до сучасних української, білоруської, польської й навіть чеської мов, деякі діалектизми тощо.

Перша значна спроба на українсько-білоруському ґрунті здійснити переклад «простою мовою» біблійних книг та видати їх, належить білорусу Францискові Скорині. Зразком і орієнтиром для нього виступав чеський переклад Біблії 1506 р.

Пересопницьке Євангеліє стало один з перших перекладів новозавітних книг розмовною українською мовою. Робота над євангелієм розпочалася у Дворецькому монастирі в 1556 р., а завершена була у 1561 р. у Пересопницькому монастирі на Волині. Переписувачем твору був Михайло Василевич, син протопопа з Санока в Галичині. Керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій — освічена людина, знавець багатьох мов. Твір виконувався на замовлення княгині Анастасії-Параскевії Заславської. В основі мови Пересопницького Євангелія залишалася мова церковнослов'янська, трапляються у цьому творі польські та чеські слова, відчутний сильний вплив української народної мови XVI ст. Переписувачі виявили чималий такт, сполучаючи українські розмовні елементи з церковнослов'янськими, можна твердити, що була зроблена спроба створити українську літературну мову, яка б могла функціонувати у сфері «високої» культури.

У 60-ті роки XVI ст. на Волині з'являються й інші переклади біблійних книг розмовною українською мовою. Ці переклади були пов'язані з польськими протестантськими впливами. Значну роль тут відіграла Радзивіллівська Біблія. Як зазначає Дмитро Чижевський, саме вона помітно вплинула на появу т.зв. Крехівського Апостола — український текст цього перекладу був складений переважно на основі Радзивіллівської Біблії.

Ще один волинський переклад новозавітних текстів розмовною українською мовою з'явився в 1581 році. Це — євангеліє, перекладене в селі Хорошові місцевим шляхтичем Валентином Негалевським. Зразком для нього послужив польськомовний переклад Нового Заповіту Марціном Чеховіцем, який був одним з ідеологів польського антитринітаризму (аріанства). У передмові до свого перекладу Євангелія В. Негалевський писав, що цю роботу він здійснив не з власної волі, а за намовою та заохотою багатьох учених і побожних людей, що люблять Слово Боже, але не вміють читати по-польськи, а по-церковнослов'янськи не зовсім розуміють. З цих слів випливало, що на тогочасній Волині багато людей таки не знали ні польської, ні церковнослов'янської мов, читали ж вони тексти, написані розмовною українською мовою.

Розмовні українські говірки знайшли своє відображення також в Учительних євангеліях кінця XVI — початку XVII ст. Пам'яткою розмовної української мови в її закарпатському варіанті стали т.зв. Нягівські Повчання, створені орієнтовно в середині 50-х років XVI ст.

Перший літературний твір, надрукований українською розмовною мовою, з'явився не у православному, а в протестантському середовищі. Цим твором стала п'єса «Трагедія руська». Побачила світ вона орієнтовно в 1609 — 1618 рр. в раківській друкарні протестантів-соцініан, що належала Себастіану Стернацькому. «Трагедія руська»так і не стала поворотним моментом у становленні української літературної мови на народній основі, оскільки православне духовенство було проти використання розмовної мови замість церковнослов'янської у богослужінні^[53].

«Лєксисъ съ толкованіємъ словєнскихъ мовъ просто» (укр. Словник з тлумаченням церковнослов'янських слів про́стою мовою) — перший рукописний церковнослов'янсько-український словник (кінець 70-х — початок 80-х років XVIст).

«Ле́ксис Си́рѣчъ Рече́нїѧ, Въкра́т(ъ)цѣ събра́н(ъ)ны. И из слове́(н)скаго ѩзы́ка, на про́сты(й) Ру́скій Діѧле(к)тъ Истол(ъ)кова́ны» (укр.Словник, тобто зібрана невелика кількість слів, витлумачених з церковнослов'янської мови про́стим руським діялектом) — перший друкований церковнослов'янсько-український словник, 1596 р.

Перший український словник

І. Огієнко писав про мовну ситуацію в Україні в XVII ст.:

З віддаленням розмовної української мови від церковнослов'янської з'явилася потреба у перекладних церковнослов'янсько-українських словниках. Найбільш раннім з відомих перекладних церковнослов'янсько-українських словників є рукописний «Лєксисъ съ толкованіємъ словєнскихъ мовъ просто» (укр. Словник з тлумаченням церковнослов'янських слів про́стою мовою). У 1884 р. його було опубліковано архімандритом Амфілохієм у «Читаннях у Товаристві історії та давностей російських при Московському університеті». У передмові до публікації архімандрит Амфілохій писав, що він придбав у торгівця давніми книгами Г. Шишкова Острозьку Біблію (1581 року), яка привертає увагу поясненнями XVII ст. на берегах змісту деяких глав з Біблії, окремих думок та слів тощо.

«У кінці біблії», — пише Амфілохій, — „на 7-ми вплетених аркушах написаний примітний словник, названий укладачем «Лексисъ, съ толкованіємъ словєнскихъ словъ просто». Власник цього примітного рукопису, судячи з численних приписок на берегах…, жив у західних губерніях…“. Амфілохій правильно відзначив, що «цей словник є чи не найдавнішою спробою українського азбуковника». Українська мова названа «про́стою мовою».

«Лексисъ съ толкованіємъ словєнскихъ мовъ просто» не становить закінченої праці. У ньому чимало слів залишилось без перекладу з невідомих причин. На відміну від попередніх словників, де церковнослов'янські слова тлумачилися тією ж церковнослов'янською мовою, у «Лексисі …просто» вперше слова розташовані за абеткою, щоправда алфавітний порядок витриманий лише щодо початкової літери. Над реєстром поданий загальний підзаголовок «пословенску», над перекладною частиною — «просто».

Реєстрове церковнослов'янське слово перекладається одним, зрідка кількома українськими словами або пояснюється словосполученням. Наприклад: блюдо — укр. миса, брашно — укр. покормъ, бронѧ — укр. панцырь, внѣ — укр. на дворѣ, врачъ — укр. лѣкарь, докторъ, вѣтвиѥ — укр. голье, розки, дѣтище — укр. дѣтина, лѣтъ 6, голо(т) — укр. вода змерзлая, гололидица, десная — укр. мѣстце правое тощо.

Першим українським друкованим словником є церковнослов'янсько-український словник Л. Зизанія, що вийшов у 1596 р. у Вільні під назвою «Ле́ксис Си́рѣчъ Рече́нїѧ, Въкра́т(ъ)цѣ събра́н(ъ)ны. И из слове́(н)скаго ѩзы́ка, на про́сты(й) Ру́скій Діѧле(к)тъ Истол(ъ)кова́ны» (укр. Словник, тобто зібрана невелика кількість слів, витлумачених з церковнослов'янської мови про́стим руським діялектом) у книжці, що починається букварем «Наука ку читаню и розумѣню писма слове(н)ского. ту ты(ж) ω ст̃ой тройци, и ω въчловеченїи г(с)дни» (укр. Наука про читання і розуміння письма церковнослов'янського, і тут таки про Святу Трійцю та про те, як Господь втілився у людині) і різними молитвами. Після «Лексиса» йдуть твори С. Зизанія «Изложеніε ω православной вѣрѣ» (укр. Виклад про православну віру), більшу частину якого становить «Ω свѧтой тройци» (укр. Про Святу Трійцю) і «Ω въчловеченіи Гос(ъ)под(ъ)ни» (укр. Про те, як Господь втілився у людині).

Реєстр «Лексиса» Л. Зизанія налічує 1061 слово церковнослов'янської мови. Лаврентій Зизаній розташував реєстрові слова в такому алфавітному порядку: А, Б, В, Г, Д, Є, Ж, З, І, И, К, Л, M, H, O (разом з Оу, тобто У), П, Р, С, Т, Ф, X, Ω, Ц, Ч, Ш, Щ, Ю, Я, V, що дещо нагадує послідовність розташування літер у грецькій абетці.

Церковнослов'янські слова перекладаються українською літературною мовою другої половини XVI ст. Між церковнослов'янською й українською мовами проведена виразна межа — церковнослов'янські слова та форми в перекладній частині зустрічаються дуже рідко. Значну кількість слів перекладної частини становлять українські народні слова й вирази, які живуть і в сучасній мові: абїє — укр. заразъ, безуме(н) — укр. дуре(н), бедро — укр. бокъ, кличъ — укр. крикъ, гукъ, верескъ, лысть — укр. лы(т)ка, мѣлъ — укр. вапно, крейда, негли — укр. заледвѣ, ачей, нѧдро — укр. пазуха, пѣте(л) — укр.когутъ, пѣве(н), петухъ, ропщу — укр. нарѣкаю, свѣдительствоую — укр. свѣдчу, юноша — укр. парубо(к) младенецъ, зѣница — укр. зѣ(н)ка, чоловѣчокъ, щапство — укр. чѧ(ч)ка (пор. суч. цяцька) тощо.

Нині примірник «Лексиса», оправлений разом з «Грамматікою словенскою» Л. Зизанія, зберігається в Державній публічній бібліотеці ім М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

1569 р. — 1667 р.

Українська мова після Люблінської унії 1569 р.

При укладанні Люблінської унії 5 червня 1569 р. на вимогу української шляхти було зазначено: «На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи». Цей акт підписав король Сигизмунд II Август. Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися у життя. Наприклад, з 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 р.р., було 130 — польською мовою, 25 — змішаною польською і латинською, 13 — змішаною українською і польською, 3 — українською, 1 — латинською.

Картина «Люблінська унія» Я. Матейка, 1869 р.

Вірш Даміана Наливайка «Прозьба чите́лникова ώ ча́съ» — приклад літературної української мови, книга «Лѣкарство на оспалый умыслъ чоловѣчій», Острог, 1607 р.

Ча́се дорогїй, ча́се непереплачо́ный,
на́збыть скупо́ю ваго́ю мнѣ́ оузычо́ный,
Быстрѣй на(д) мо́рскїй кора́бль живо́тъ мо́й прова́дишъ,
нѣгде́ длѧ́ спочине́н(ь)ѧ з на́ми не зава́диш(ъ).

Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у «Заповіті» шляхтича, брацлавського каштеляна і володимирівського городничого Василя Петровича Загоровського. У липні 1577 року, потрапивши до татарського полону у Криму, він передав своїй рідні «Заповіт», що ходив по руках волинської шляхти:

Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614 р., а потім у 1619, 1623, 1648 р.р. вийшов польською мовою. У 1696 р. Варшавський Сеймухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати»

Наукове обґрунтування полонізації у XVII ст. не відрізнялося від пізнішої русифікаторської концепції М. Погодіна. Полонізований і покатоличений молодий князь Острозький переконував представників львівського православного братства:

Чужомовна стихія проникла і до інтелектуально-духовної верстви суспільства, що підтверджує факт творення панегіричної релігійно-духовної та полемічної літератури православними діячами по-польському. Особливо це стимулювала Берестейська унія. Серед авторів, що писали польською, були М. Смотрицький, С. Косів, П. Могила, Л. Баранович та ін. Руським, себто українським у них є лише релігійне питання, яке вони захищають … Цьому є виправдання: використання мови ідеологічного супротивника було зумовлене, передусім, бажанням донести до релігійних опонентів свою позицію. Так формувалася особлива роздвоєна національно-культурна свідомість української еліти з орієнтацією на польську культуру. Слушно зазначає М. Грушевський: українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, якими забезпечували їх уряди.

Від часу входження українського мовного простору спочатку до складу литовської держави, а потім до Речі Посполитої, частина русинів-українців, зокрема бояри, що стали шляхтою, зреклися місцевої мови і засвоїли польську як мову літературну — і письмову, і розмовно-побутову. Зрозуміло, що за таких обставин до української мови активно входили полонізми, латинізми, германізми. Зросла роль латинської мови, «… бо вона в Польщі скрізь була потрібна, і її навчали […] в нашій Київській Академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії». Однак попри це, знаковість XVII ст. в іншому:

• у наповненні української мови народними лексико-граматичними структурами і витворенні «простої мови», як називали її сучасники;
• у її широкому територіальному поширенні;
• у набутті статусу офіційної за Гетьманщини;
• у спробах її першої лексико-граматичної кодифікації.

Мова зростала через широке творення адміністративно-правової і суспільно-політичної лексики, що зумовлено розширенням кола ділових документів не тільки у судових та інших державних установах козацької держави, але й у культурно-освітніх осередках. Зокрема, про це свідчать ділові документи львівського Успенського ставропігійного братства, збірник актових документів Волині й Наддніпрянщини, приватне листування урядових осіб, передусім І. Мазепи та І. Самойловича.

На цьому ґрунті з'явилася художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині — Івана (Яна) Журавницького (Жоравницького) та Олени (Галени) Копоть «Хто йдеш мимо — стань годину» (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили громадянську силу правдивого народного слова.

Один з перших віршів українською мовою «Хто йдеш мимо — стань годину» І. Журавницького та О. Копоть[показати]

«Ключъ разумѣніѧ» («Ключ розуміння»), твір Й. Ґалятовського, 1659 р., один з перших прозових творів українською мовою (проповіді).

Зародження драматургії українською мовою: польськомовний твір «Tragædia Albo Wizervnk Smierći Przeświętego Iana Chrzciciela Przesłanca Bozego» (укр.«Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого») Я. Ґаватовича, що містив дві україномовні інтермедії, написані латиницею — «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон» 1619 р.

«Леѯіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» (укр. «Словник церковнослов'янської мови та тлумачення слів»), П. Беринда, 1627 р., один з найперших словників української мови.

Поезія таких їхніх наступників, як Г. Смотрицький, К.Зіновієв, К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, Т. Земка та інші ставала полем для щораз ширшого вживання народної мови. Саме на цю пору припадає зародження української прози у формі проповідей, серед яких знакова збірка Й. Ґалятовського «Ключъ разумѣніѧ» («Ключ розуміння», 1659 р.), де автор обстоює спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: «Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню…». Вагома кількість «абстрактної лексики і запозичених слів у його творах дає підстави говорити не тільки про багатство української мови другої половини XVII ст., не тільки про інтелектуальний рівень письменника, але й про інтелектуальний потенціял народу та життєздатність його мови, яка спроможна ввібрати й пристосувати запозичені слова». Й. Ґалятовський так удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Продовжувачами його мовної традиції були А. Радивиловський і Д. Туптало — їхня творчість активно працювала на зміцнення суспільної позиції української літературної мови.

Особливе місце у пропагуванні живого народного слова посідала давня драматургія: інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон» (написані латинкою) як додаток до польськомовного твору «Tragædia Albo Wizervnk Smierći Przeświętego Iana Chrzciciela Przesłanca Bozego» (укр. «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого») Я. Ґаватовича (1619 р.), «Вѣршѣ зъ трагедій Хрістос пасхон Григорія Богослова» (1630 р.) А. Скульського, «Слово о збуренні пекла». Піднесенню авторитету й престижу тодішньої української і церковнослов'янської (староболгарської) мов особливо сприяли щойно створені лексикографічні й мовознавчі праці. Вони, всупереч юридичним і політичним утискам польської влади, свідчили про незворотність українського мовотворчого процесу, а незабаром і державотворчого під час національно-визвольних змагань 1648 — 1654 рр. Найвищим досягненням української лексикографії був «Леѯіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» (укр. «Словник церковнослов'янської мови та тлумачення слів») (1627 р.) П. Беринди — диференційний церковнослов'янсько-український словник з 7 тисячами статей і 1400 онімами. Перекладна частина праці — одне з найбагатших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст.