Особливості давньоукраїнських говорів у X—XIII (XIV) ст.

Фонетичні особливості:

• Перехід [е] в [о] після історично м'яких приголосних перед твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, [t͡s] та [j] (XI ст.: чоловѣкъ, жона).
• Перехід дифтонга [_іе], що позначався літерою ѣ, у звук [і] (початок процесу в XI ст., остаточне завершення в кін. XII-поч. XIII ст.: въ мироу вино пиющихъ, тобто «в міру»).
• Злиття звуків [ɨ] та [і] у звук [ɪ] (XI ст.: риба, просыти, съвѣтьныкъ).

Занепад редукованих голосних [ь], [ъ] викликав ряд звукових змін у давньоукраїнських говорах:

• Історичні [о], [е], подовжені після занепаду єрів [ъ], [ь], дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги у давньоукраїнських говорах.
  • Таким чином довге [ō] перейшло в [u] у нових закритих складах (XIII ст.: субутныи).
  • Дифтонгізація довгого [ē] в новозакритих складах виявляється через написання ѣ (т. зв. «новий ѣ») на його місці у XII і наступних століттях, а монофтонг [i] (на письмі и) — відповідник етимологічного е в новозакритому складі — фіксується з XIII і наступних століть (нестроинья).
  • Монофтон [u] або [ʲu] (на письмі ю) засвідчується на місці [е], який раніше перейшов у [о] після м'яких приголосних перед твердими приголосними (щюдръ, иудѣюмъ).
• Відпадіння початкового [jь] (XIII ст.: не мати ← не имать).
• Перехід звукосполучень [rъ], [lъ], [rь], [lь] у давньоукраїнських говірках у [rɨ] ([rɪ]), [lɨ] ([lɪ]): яблыко.
• Перед початковими [r-], [l-], якщо після них занепадав слабкий [ь], розвинувся приставний голосний [j], коли після них занепадав слабкий [ъ], міг розвинутися приставний [о] (з XIII ст.: праведнаго Илва ← Льва).
• Редуковані [ɨ], [і] дали у давньоукраїнських говірках рефлекс ый, ий (великый, великий), а у давньоросійських — ой, ей. Це засвідчується з XI-XIII ст. (князъ великой — «Московське євангеліє» 1339 р.).

Приголосні звуки:

• Перехід праслов'янського звука [g] у фрикативний [γ] (згодом його перехід у частині говорів у фарингальний [ɦ]). У давньоросійських говорах зберігся праслав'янський [g]. Хронологія переходу [g] в [ɦ] точно не з'ясована: можливо цей перехід почався ще у спільнослов'янську добу. Випадки написання х на місці г у пам'ятках XI ст. з Південної Русі (ходъ замість годъ) указують на тенденцію позначати літерою х фрикативний [γ] чи фарингальний [ɦ]. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латиницею, замість g вживається h.
• Перехід *zdj, *zgj, *zg' у ždž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь «дощ»).
• Чергування на письмі літер у та в (в обох випадках передавався губно-губний [w]: прауда, уздумалъ, ωгнъмъ невъгасающимъ).
• Виникнення протетичного (приставного) [w] (на письмі в), що засвідчують пам'ятки від XII ст. (вовъца). Виникнення протетичного[ɦ] (на письмі г) (пам'ятки фіксують його з XV ст.: бито з гарматъ від італійського armata «військо»).
• Перехід [ы] в [и] після г, к, х у питомих слов'янських лексемах у XII ст. (великий)
• Ствердіння приголосних перед [e], [и], що розвинулися сильного [ь] (в XI—XII ст.: дьнь → день).
• Ствердіння [r] у давньоукраїнських діалектах у XI—XII ст. (сътвороу).
• Повна асиміляція [j] до попереднього приголосного, внаслідок чого виникли подвійні приголосні (в безаконъньи).
• Ствердіння губних напівм'яких приголосних всередині слова перед приголосними (від XII ст.: нивъныхъ).
• Ствердіння кінцевих зубних приголосних (голуб).
• Перехід приголосного [l] на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в [w] у давньоукраїнських говорах. У пам'ятках це фіксується від XIV ст. однак виникло явище у XIIIст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся).

Морфологія:

• Поширення закінчень -ови, -еви (тепер -ові, -єві через проміжні форми -овѣ, -євѣ) у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (раніше в іменниках з основою на м'який приголосний вживалося виключно закінчення -ю: отьцю).
• Чергування приголосних г, к, х з з, ц, с в основах слів перед ѣ (це явище виникло ще у праслов'янській мові: о человѣцѣ, въ оцѣ).
• Закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бѣлою, синею).
• Кличний відмінок іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну).
• Закінчення -ѣ → -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (XI—XIII ст.: тоѣ бѣлоѣ → тої білої).
• Збереження старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (в XI—XIII ст.: мьнѣ, мобѣ, собѣ → мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менѣ документується з XII ст.

Морфологія дієслова:

• Збереження з праслов'янської мови закінчення -ть у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть).
• Випадіння кінцевого -т (-ть) у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напишеть → напише).
• Поступове зростання вживання закінчення -мо у дієсловах першої особи множини теперішнього та майбутнього часів (паралельно з формами на -мъ, -мь, -ме, в XI—XII ст.: пьємо).
• Збереження кінцевого -и в неозначеній формі дієслова: пити.

Синтаксис:

• Частіше, ніж у давньобілоруських та давньоросійських говорах, вживання праслов'янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.
• Вживання прийменника до на позначення адресата дії або об'єкта, куди спрямований рух (успадкований з праслов'янської мови: до Кыєва).
• Збереження з праслов'янської мови конструкції з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ (не точью за живота… сотвориша… но и по смерти єго).
• Лексика, відсутня у давньобілоруських чи давньоросійських говорах (болоньє «оболонь, заплавна долина», вѣверица «білка, вивірка», ирьє «(в)ирій», пуща, криница, рѣнь «рінь, дрібне каміння», лимень, серенъ «наст», ролья «рілля», обильє «зерно, врожай», лѣпъкъ«ліпок, назва рослини», вълна «вовна», вѣхътъ «віхоть», гробля (гребля) «гребля, вал», луда «рід верхнього одягу» (українське діалектне лудіння), прабошньни «рід взуття», трѣска «тріска», цѣрь «трут» (українське діалектне «чір, цірь»), лагодити «робити приємність, потурати», огърнути, гърбъ «пагорб», мутва «каламутний вир», зарчя «зарево, заграва», гълькъ «глек», лыскарь «кирка, заступ» (українське діалектне рискаль), (и)зѣкръ «світлоокий, блакитноокий, зіркатий» (діалектне зікратий); попуснѣти «збліднути (на обличчі)», пересьрдьє «досада, роздратування» (порівняти спересердя), безголовьє «безголів'я, біда», отъбѣгноути «загубити, відбігнути» (застаріле), пряжити «прягти, пражити», поустити на воропъ «зробити наскок, атаку», коваль), на Заході України — гай, дѣлъ «вододільний хребет гори», полонина.

Словотвір:

• Вживання праслов'янського суфіксів -ощи (ничить трава жалощами, а кто пакощами порежеть конь) та -ава (мятеж великъ и стонава и кличь).
• Вживання суфікса -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків чи матерів.

А писар земский маєть по руску литерами й слові рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы

Значення т.зв. актової мови (тобто «мови документів») в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної