Періодизація
Хронологія історії української мови, що її викладено нижче, поєднує два підходи: історичний (розвиток української мови у рамках тих держав, де нею послуговувалися) та «джерельний» (кожному періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у фонетиці мови, за Ю. Шевельовим).
З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:
- Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі
- Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдовське князівство, Польське королівство
- Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита
- Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія
- Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина
- Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР
- Українська мова в незалежній Україні
«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:
- протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
- давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
- ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
- середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
- пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
- сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах[
ІІІ тис. до н. е. — сер. XIV ст.
В цей час відбувалося виділення української мови з праслов'янської, мови Русі.
Ю. Шевельов виділяв у періоді з VII до кінця XIV два етапи розвитку української мови: протоукраїнський період VII-ХІ ст. (для якого немає джерел, написаних носіями мови на території України) та давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. (який представляє значна кількість писемних пам'яток церковнослов'янською мовою; для розуміння стану розмовної української мови мовознавці досліджують окремі «розмовні» елементи в іншомовних текстах).
- Виділення української мови з праслов'янської
Приблизно у ІІІ тис. до н. е. з індоєвропейської прамови виділилася праслов'янська (спільнослов'янська) мовна єдність. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.
Можливе звучання праслов'янської мови]
|
Фонетичні зміни у праслов'янській мові у її пізньопраслов'янський період — І-V ст. н. е.
|
- Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів [or + приголосний], [ol + приголосний], [er + приголосний], [el + приголосний] у [ro + приголосний], [re + приголосний], [le + приголосний] з подовженням або без подовження голосного: *orbota → робота.
- Розвиток тенденції до зміни початкового довгого [ě] в [o] перед наступним складом з голосними [і] та [е] (у західнослов'янських мовах у [je]): *ědinъ, *ělenь, *ězero → один, олень, озеро, але у польській мові jeden, jeleń, jezioro.
- Перехід (приблизно протягом II—III ст. н. e.) задньоязикових приголосних [g], [k], [x] перед ѣ, утвореним з дифтонга [oai] в середині слова перед приголосним та з дифтонгів [oаі], [еі] в закінченнях слів, у [d͡zʲ] (а пізніше у [zʲ]), [t͡sʲ], [sʲ] (у західнослов'янських мовах — в [d͡zʲ], [t͡sʲ], [ʃ]): в сучасних українських непрямих відмінках нога → на нозі, рука → в руці, муха → мусі.
|
Українська мова, найвірогідніше, сформувалася на частині тієї території, яка є слов'янською прабатьківщиною. До VI ст. праслов'янська мова була єдиною. Після вторгнення гунів та аварів слов'яни почали активно переселятися на нові землі : на Балкани, у Центральну та Північносхідну Європу. У період з VI до IX — X ст. говори праслов'янської мови стали окремими мовами.
|
Фонетичні зміни в українській мові, що формувалася, у протоукраїнський період — VII-ХІ ст.
|
- значне зменшення кількості голосних (з 20 до 9): від [ĭ] (короткий [і]), [í] (довгий [і] з висхідним тоном), [î] (довгий і зі спадним тоном), [ŭ], [ú], [û], [ú2], [û2], [eă], [eá], [eâ], [oă], [oá], [oâ], [õ] (або [ǫ]), [ẽ] (або [ę]), [ear], [eal], [oar], [oal] до [ь], [ъ], [ě], [ŏ], [ī], [ā], [ū], [ў] (коротке [ɨ]) перед [j], [iē].
- збільшення кількості приголосних (від 13 або 15 до 30 або 31), насамперед з'явилися палатизовані (м'які) приголосні: від [p], [b], [t], [d], [k], [g], [(v)], [s], [z], [x], [m], [n], [l], [r], [(j)] до [p], [b], [pʲ], [bʲ], [t], [d], [tʲ], [dʲ], [k], [g], [t͡sʲ], [t͡ʃʲ], [ʒʲ], [(v)], [(vʲ)], [s], [z], [sʲ], [zʲ], [ʃʲ], [zʲ], [x], [m], [n], [nʲ], [l], [lʲ], [r], [(rʲ)] [(j)].
- палаталізація задньопіднебінних звуків перед [v] + [eā] (який переходить в [ě]) — [kv]/[hv] → [t͡sv]/[zv]: в українській цей процес дав подвійні форми квіт / цвіт, у південнослов'янських лише [t͡sv] болгарське цвят, у західнослов'янських лише [kv] польське kwiat.
- при палаталізації звук [x] переходив у [sʲ]: дух → у дусі, у частині лемківського говору птах → птаси (паралельно у всіх праслов'янських діалектах проходив інший процес — перехід [xj] у [ʃ]: дух → *dūx+j+oā → душа)
- перехід [tj] в [t͡ʃʲ] та [stj] в [ʃʲt͡ʃʲ]: молотити → молочу, пустити → пущу (тепер це тверді звуки).
- перехід [dj] в [d͡ʒ] без винятків у VIII ст. в усіх українських діалектах. Тепер цей звук зберігся лише в дієсловах ходити → ходжу. У IX-XVI ст. звук [d͡ʒ] поступово перейшов у [ʒ] у різних українських діалектах: їдять → їж!, розповідь → розповіж! (наказовий спосіб). У деяких південно-східних діалектах у XVIII-XIX ст. цей звук перейшов в [dʲ]: ходжу → ходю. [zdj] перейшов у [ʒd͡ʒ]: їздити → їжджу.
- перехід [bj], [pj], [mj] у [blʲ], [plʲ], [mlʲ], пізніше також перехід [wj] у [wlʲ]: *lubjo → люблю, *zemja → земля.
- перехід [dl], [tl], [dm] у [l], [m]: *vedla → вела, *sadlo → сало, *sedmь → сім, плету → плела однак збліднути → зблідла.
- перехід [ū] в [ўj] в кінці слів (у тому числі в усіх праслов'янських діалектах крім проторосійського): *drugū → другыи → другий.
- Початок змін носових голосних [õ] (традиційно позначається ǫ), [ẽ] (традиційно позначається ę) у голосні [u], [ʲa]: *pętь → рʲаntь → рʲаtь → п'ять, dǫbъ → dumbъ → dub → дуб.
|
- Різні погляди щодо існування спільної східнослов'янської мови
За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка в СРСР була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. чи XIV ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей.
|
Спільні риси давньоукраїнських, давньобілоруських та давньоросійських говорів у X—XIII ст.
|
- перехід праслов'янських сполучень [gtʲ], [ktʲ] у середині слів у [t͡ʃʲ] (на письмі чь): *bergti, *pekti → українське діалектне беречи, печи (але літературне берегти, пекти), російські беречь, печь, білороруські берагчы, пячы.
- розвиток приблизно у VIII — на початку IX ст. східнослов'янського повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень -or-, -ol-, -er-, -el- між приголосними в -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: *korva → корова, *gоlsъ → голос, *dervo → дерево.
- завершення (кін. IX — поч. X ст.) переходу праслов'янських носових голосних ǫ, ę (на письмі ѫ, ѧ) у голосні [u] ([ju]), [a] ([ja]): *rǫka → українське, російське, білоруське рука, *męso → українське м'ясо, російське мясо, білоруське мяса (те саме у деяких західнослов'янських мовах: верхньолужицька мова ruka, mjaso).
- початок (приблизно з VI ст.) тенденції до кількісного скорочення [ъ] і [ь] у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні [ъo], [ьe] у сильній позиції (те саме у верхньолужицькій, македонській і, частково, в словацькій мовах: верхньолужицька moch, dźen, македонська мохъ → мов, ден, словацька moch, den).
- оформлення на кін. X ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах.
- поступова втрата (як і в більшості інших слов'янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов'янської системи формо- і словотвірних префіксів та суфіксів.
- утворення спільного східнослов'янського лексичного фонду.
|
Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої «праруської» спільної мови не існувало. Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільноти в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.
| « |
Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто [майбутні] народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена. [...] Ця єдність не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася. [...] Народні мови [слов'янських племен Русі не] були однакові. Так літературне «вѧра» на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як «віра», а на півночі — «вєра». [...] Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, наша українська мова мала свої основні риси […].
І.І. Огієнко, український церковний і громадський діяч, митрополит, мовознавець, історик церкви
|
» |
|
Нові риси, що утворилися в українських діалектах, протиставляючи їх іншим слов'янським мовам, які формувалися, у протоукраїнський період — VII-ХІ ст.
|
|
У цей період українська мова вже була відокремлена різноманітними ізоглосами від сусідніх слов'янських мов.
- огубленість [ъ] відмежовувала протоукраїнські діалекти від протопольських,
- збереження [ĭ] та постання [ў] (тобто короткого [ɨ]) перед [j] відмежовувала протоукраїнські діалекти від проторосійських,
- диференціація [ŏ] та [ā] в ненаголошених складах відмежовувала протоукраїнські діалекти від протобілоруських,
- рефлексація [eā] як [ie] та згодом як [ė] в південно-західних (галицько-волинських) діалектах відмежовувала протоукраїнську мовну зону в цілому від суміжних проторосійських, протобілоруських (точніше центральних та північно-східних), протопольських, протословацьких та протоболгарських мовних зон; водночас вона протиставляла київсько-поліські діалекти галицько-подільським,
- позиційно зумовлене розщеплення [eă] на [ě] та [ŏ] відмежовувало протоукраїнські (власне, київсько-поліські) діалекти від протословацьких та протоболгарських.
|
- Розмовна мова Русі — один з етапів розвитку сучасної розмовної та літературної української мови. Літературні мови часів Русі (церковнослов'янська та давньокиївська писемно-літературна мови)
- Див. також Церковнослов'янська мова, Давньокиївська писемно-літературна або давньоруська мова.
«Слово о плъку Игоревѣ» (Слово о полку Ігоревім), перше російське видання 1800 р.
«Повѣсть временныхъ лѣт» (Повість врем'яних / минулих літ), 14-й лист Радзивіллівского літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород.
«Ізборник Святослава», 1073 р.
«Галицьке (Євсевієве) Євангеліє», 1283 р.
Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі як літературна мова почала використовуватися церковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом та Мефодієм на основі салунського діалекту македонської (або болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.
Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):
Нерелігійні, насамперед офіційні тексти писалися іншою мовою, яка за традицією називається давньокиївською писемно-літературною або давньоруською мовою. Спочатку давньокиївська писемно-літературна мова була стильовим різновидом церковнослов'янської мови (середній стиль), але під впливом розмовної мови населення Русі вона поступово змінювалася, повільно віддаляючися лексично і граматично від церковнослов'янської.
Давньокиївська писемно-літературна мова вживалася:
Саме у давньокиївській писемно-літературній мові і, меншою мірою, у церковнослов'янських текстах, можна знайти елементи тогочасної розмовної мови (протоукраїнської мови), яка є попередницею сучасної розмовної та літературної української мови. Тексти повністю розмовною протоукраїнською мовою не записувалися.
- Елементи розмовної мови Русі у давньокиївській писемно-літературній та церковнослов'янській мовах
Сучасні дослідники вказують на певні лексико-граматичні особливості текстів, написаних літературними мовами Русі, залежно від регіону створення (Галич — Володимир, Київ — Переяслав — Чернігів, Смоленськ — Полоцьк — Псков, Новгород, Рязань, Суздаль). Відмінності від стандартної церковнослов'янської мови свідчать про те, що, найпевніше, спільної розмовної мови за часів Русі не було.
У писемних текстах, які походять з південних регіонів Русі (з території поширення сучасної української мови), відзначають такі елементи розмовної мови тих часів:
- повноголосся (ворота, голова, полонені),
- закінчення -ові, -єві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (Дунаєві, Романові, королеві),
- кличний відмінок (Бояне, дружино, княже)
Елементи розмовної мови досить помітні у «Слові о полку Ігоревім», «Повісті временних літ» та «Молінні Данила Заточника», а також в інших творах давньої літератури Русі.
Розмовна мова Південної Русі — діалог між братами Васильком, Святополком та Давидом. «Повість минулих літ»[показати]
В «Ізборнику Святослава» 1073 року, який є майже тотожною копією болгарського оригіналу, зустрічаються такі змінені під впливом розмовної протоукраїнської мови слова :
- жития (замість «житие»),
- чоловика (замість «человѣка»),
- уставивъ (замість «уставилъ»),
- помогає (замість «помогаетъ»),
- Володимиръ, Дмитрови, Попови Ивану (замість «Владимиръ», «Димитрию», «попу Ивану»),
- кличний відмінок — Свята Софиє, небоже.
О. Колесса у «Погляді на історію української мови» у 1924 р. подає такі найважливіші фонетичні і морфологічні риси староукраїнських пам'яток:
- наявність ы замість ъ після плавних л та р: яблыко («Житіє Савы», ХІІІ ст.), дрыва (галицька грамота з 1424 р.);
- злиття ы з и: прикриває, риба («Збірник Святослава» 1073 р.), бити замість «быти» («ХІІІ слів» Григорія Богослова);
- жч замість жд: дъжчь замість дъждь («Галицьке Євангеліє» 1144 р.), дъжчю («Городиський Апостол» ХІІ ст.);
- закінчення дієслів третьої особи множини на -мо: прѣдступаіємо («Успенський збірник», ХІІ ст.).
Сконстатувавши ці риси, О.Колесса зробив такий висновок:
| « |
Коли, отже, жива староукраїнська народна мова вспіла вже в ХІ ст. продертися через церковнослов’янську шкаралущу навіть до письменства, то в устах люду відокремилася вона від інших слов’янських мов, а також від предків мови старовеликоруської, неперечно далеко давніше, а найпізніше в VII або VIII ст.
|
» |
|
