Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці, а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора).

Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови

Різні концепції історії української мови

Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

1. Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

• протоукраїнський — VII-ХІ ст.,
• давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,
• ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,
• середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,
• пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,
• сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні.

2. Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Географія східнослов'янських мов (говірок) VII — XIV ст.

Межа розселення українців та поширення української мови у XV ст.

Поширення української мови у 1897 р. у сільській місцевості та у містах

Ареали формування окремих слов'янських мов (одна з гіпотез) : Болг — болгарська мова, Бр — білоруська мова, П — польська мова, Пд.-р — південний діалект російської мови, Пн.-р — північний діалект російської мови, Слв — словенська мова, Слц — словацька мова, С/Х — сербсько-хорватська мова, Укр — українська мова, Ч — чеська мова.

Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.