Періодизація розвитку української мови

Ю. Шевельов, окрім своєї основної періодизації «за джерелами», пропонує також періодизацію розвитку української мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, а не на зовнішніх (наявність джерел), хоча й наголошує на тому, що це лише спроба такої періодизації.

Перший етап — формування української мови (VII ст. — прибл. 1125 р. / 1150 р.), закінчується з остаточним припинення дії пізньопраслов'янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови.

Найголовніші процеси:

• перехід від мови, де переважали відкриті склади з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних, 20 голосних (з протиставленням за часокількістю — довгі / короткі, а для довгих — з висхідним та східним тоном) до мови з повноголосом, зменшенням кількості голосних до 9, збільшенням кількості приголосних (через палаталізацію), спрощенням [tl], [dl] → [l], втратою [j-] перед [-o], [-u] на початку слова, пом'якшенням приголосних перед [ě] ([_іе] тобто ѣ), переходом [ę] → [_ia] тощо.
• останньою зміною такого характеру був перехід [ɪ] → [i] після [g], [k], [x] під час поступового пом'якшення сусідніх складів ([konʲьskɪj] → [konʲьsʲkɪj] → [konʲьsʲkʲij]). Ця зміна відбулася у київсько-поліських діалектах у першій чверті XII ст., приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.
• У перший період розвитку української мови з'явилися також нові тенденції у розвитку її фонології (зміни у праслов'янській мові не «доводилися до кінця» в українській, яка почала формуватися): пом'якшення приголосних у протоукраїнських діалектах було не таке сильне і не таке послідовне, як в інших слов'янських мовах ([x] пом'якшувався «лише» до [sʲ], а не до [ʃʲ] як у польській мові), у київсько-поліських діалектах [k], [g] не переходили в [t͡s], [d͡z] перед [v], за яким ішов [ě] (тепер квіт), як це мало місце у російській та болгарській мовах (цвет, цвят), звук [s] перед [lʲ] і [nʲ] не перетворювався на [ʃʲ], як у староцерковнослов'янській мові, звук [k] після [s] був збережений у позиції перед [ě], пом'якшення приголосних перед [ę] → [_ia] відповідало правилу внутрішньоскладової гармонії, але з переходом [_ia] → [а] попередній голосний залишався пом'якшеним вже всупереч цьому правилу.
• Існувати також такі зміни, які суперечили процесам, що відбувалися у праслов'янській мові: зникнення опозиції голосних за тоном та часокількістю (довгі / короткі) — це призвело, серед іншого, до зникнення носових голосних [ę], [ǫ] та до занепаду єрів [ъ], [ь] у 1050—1150 р.р.; у зв'язну з занепадом єрів з'явилися нові скупчення приголосних та набули поширення нові чергування голосних ([о] : Ø, [е] : Ø, [ɪ] : Ø, [і] : Ø, [o•] : [о] та [е•] : [e]); посилення двоскладової гармонії голосних у формі повноголосу, «розщепленні» [_ea] на [o] та [e]; руйнування правила побудови праслов'янського складу; заміна складних голосних простими ([_еа] → [е], [о]; [_оǎ] → [о]; [_оā] → [а]) або дифтонгами ([_еā] → [_іе] в київсько-поліських діалектах); ствердіння [lʲ] і [nʲ] перед голосними переднього ряду, а в київсько-поліських діалектах загальне ствердіння [rʲ].

Другий етап — період пристосування фонетики української мови до змін першого етапу (від сер. XII ст. до поч. XV ст. у північноукраїнських діалектах та до кін. XV ст. у південноукраїнських діалектах)

виправлення «хаотичної» ситуації на синтагматичному рівні мови, упорядкування та обмеження розмаїття звукосполук та типів складів.

• Модифікації скупчень приголосних з початку XIV ст.:
  • поява подовжених м'яких приголосних замість звукосполучення приголосний + [j] (потвєржиннє «підтвердження») у XV ст.,
  • поява вставних голосних у складах «з двома верхів'ями звучності» (ѧблъко → ѧблыко),
  • випадіння окремих приголосних зі сполучень приголосних (земльніими → земьныи, зѣмныхъ),
  • поява протетичних приголосних, зникнення таким чином складів з одного голосного звуку (Анна → Ганъна, овес → вівса).
• Інші фонетичні зміни приголосних:
  • Ствердіння губних наприкінці складу (cьrkъvь → cerkov’ → церква).
  • Перехід [ja] → [je] у деяких діалектах (десятий → десет).
  • Ствердіння середньопіднебіних приголосних (щыт → тепер «щит»).
  • Перехід [l] → [w] після [o] (вълкъ → волкъ → вовк)
• Фонологічні зміни часто відбувалися на межі морфем:
  • приголосні в кінці складу ставали дзвінкими (давньоукраїнське besреčьnъ > ранньосередньоукраїнське bezpečnyj),
  • подвоєння приголосних стало показником межі морфем (беззýбий, грýддя),
  • вставні голосні [е] та [о] поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування [е] та [о], що утворилися на місці єрів (ogn'ь → огонь).
• Скорочення кількості голосних, спрощення системи вокалізму до 6 голосних (і — у — е — а — о — и):
  • злиття звуків [ɨ] та [і] у звук [ɪ],
  • перехід [ė] (що утворився з [ě]) → [i]: вѣтѧзєва → витязю (початок інновації з Буковини, Покуття, Закарпаття),
  • перехід [о•] → [u₂] (покои → покоуи «мир, спокій»), а в XVI ст. перехід [ʲu•] → [i]. Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.

Звукозміни відбувалися незалежно від наголосу.

Третій етап — період усталення тенденцій в українській мові (на півночі України з перших десятиріч XV ст., на півдні України з кін. XV ст — кін. XVIII ст.)

• Остаточне оформлення у більшості діалектів простої системи чергувань фонем ([о], [е] : Ø та [і] : [о], [е] — вітер : вітру, бій : бої).
• Консонантизм:
  • Ствердіння губних і середньопіднебінних приголосних,
  • М'які зубні — у західних говірках розвиток фонетичного пом'якшення призвів до таких змін звуків (ці зміни не увійшли до літературної норми):
    • [sʲ] → [ʃʲ]: [visʲ] → [viʃʲ],
    • [tʲ], [dʲ] → [kʲ], [gʲ]: [dʲid] → [gʲid],
    • [sʲtʲ] → [sʲt͡sʲ] або [ʃʲt͡ʃʲ]: [stʲi'na] → [sʲt͡sʲi'na] або [ʃʲt͡ʃʲi'na].
  • Ствердіння [t͡sʲ]
• Вокалізм:
  • Перехід звуків [u2] та [ʲu•], які історично виникли з [o] та [e], в огублений голосний переднього ряду високого піднесення [y] (або [ü]) та потім в [i] ([kut] → [küt] → [kit], [u'tʲu•] → [u'tʲük] → [u'tik]).
  • Різко скоротилося число звукозмін суто асиміляційної природи (до числа таких належить перехід [ɪj] → [ij]).
• Нові фонеми (через контакти України з Балканами та Західною Європою) [g], [d͡z], [x^w], частіше вживання [d͡ʒ].
• Монофтонгізація північноукраїнських дифтонгів.
• Перехід [о] в [а] перед складом з наголошеним звуком [а].
• Перехід [о] в [u] в переднаголошеному (в деяких говірках в ненаголошеному) складі.
• Злиття ненаголошених [е] та [ɪ].
• Дієвим чинником став наголос — у деяких говірках ствердіння середньопіднебіних відбувалося лише в ненаголошеному складі.

Четвертий період — припинення активних змін у фонології української мови (від кін. XVIII — поч. XIX ст.)

• нові звукозміни не фіксуються,
• втрата продуктивності чергування [е], [о] з [i] (нові слова не мають такого чергування),
• закріплення одного з альтернантів у чергуваннях [u] / [w] та [і] / [j] за певними лексемами,
• втрата опозиції за твердістю / м'якістю перед [і] та опозиції [ɪ] / [і] на початку слова,
• скорочення вживання дзвінкого м'якопіднебінного проривного [g], заміна його дзвінким гортанним фрикативним [ɦ], що є характерним для багатьох мовців,
• потужний вплив російської мови: поступово зникають ті риси української мови, які є непритаманні російській мові (на приклад, поширення [v] на місці [w] у позиції перед голосним).

Історія фонетики.

Фонетична система ранньої праслов'янської мови була багато в чому подібна до праіндоєвропейської. Існувало розрізняння голосних за ознакою «довгота-короткість», дифтонги, які також протиставлялися за тривалістю, деякі лінгвісти відносять до ранньопраслов'янської фонологічної системи і складотворчі сонанти. У процесі формування чисто праслов'янських специфічних характеристик відбулося кілька характерних змін. Одними з найдавніших є втрати придиховості проривних приголосних, перехід лабіалізованих у нелабіалізовані, перехід праіндоєвропейського *s в *x — заміна напівпалатальних задньоязикових на зубні приголосні, перехід *m у *n, спрощення груп приголосних, а також втрата складотворчих сонантів, що призвела до появи епентетичних *ǐ, *ŭ.

Дуже ранньою зміною було усунення протиставляння голосних за тривалістю (квантитативне вирівнювання голосних), при цьому звуки різної довготи отримали артикуляційні відмінності: *ā > *a, *ă > *o, *ē > *ě, *ě > *е, *ī > *і, *ǐ > *ь, *ō > *a, *ŏ > *o, *ū > *y, *ŭ > *ъ. Наступною найдавнішою зміною була перша палаталізація — пом'якшення задньоязикових приголосних перед голосними першого ряду (рефлексами цього явища є сучасні шиплячі звуки у словах жало, жати, миша, чистий, човен та ін.). На початку І тис. н. е. у праслов'янській мові стала діяти тенденція до зростаючої звучності, одною зі складових якої був закон відкритого складу. Він спричинив такі фонетичні зміни, як відпадіння прикінцевих приголосних (при цьому втратилося, зокрема, давнє індоєвропейське закінчення *-s), монофтонгізація дифтонгів у закритому складі і їх розпад у відкритих, йотація — зміна деяких приголосних під впливом наступного *j, утворення носових голосних. У свою чергу, монофтонгізація мала своїм наслідком другу палаталізацію — пом'якшення задньоязикових перед голосними *ě і *і, що утворилися з дифтонгів (її рефлексами є передньоязикові зубні в словах сірий, ціна, а також чергування кореневих приголосних г/з, к/ц, х/с). Приблизно до цього ж періоду належить і третя палаталізація, на думку деяких мовознавців, вона навіть передувала другій. Внаслідок розвитку коротких *ǐ та *ŭ виникли редуковані голосні *ь, *ъ.

До періоду сильної діалектної роздрібненості належить перетворення сполучень плавних приголосних з голосними. У більшості слов'янських діалектів воно проходило шляхом метатези плавних, але в східнослов'янському діалектному ареалі ця зміна полягала у виникненні епентетичного голосного — звідси походить східнослов'янське повноголосся. На межі І і ІІ тисячоліть н. е. починається занепад редукованих, у процесі якого вони зникають у слабкій позиції, а в сильній перетворюються на голосні повного утворення. Щоб уникнути деяких утворених сполучень приголосних, виникають вставні голосні (вітер, осетер, сосон) і протетичні [o], [i]/[ɪ]/[je] перед сонорними [r], [l], [m] (олжа, оморок, іржа/иржа/єржа). Наслідком процесу занепаду редукованих є також перехід [l] у [w] наприкінці слів (знав, ходив < давньорус. зналъ, ходилъ) і після колишніх редукованих у сильній позиції (мовчати, повний, товстий < давньорус. мълчати, пълныи, тълстыи), що відбувався і в українських, і білоруських діалектах. Утворені нові сполучення приголосних замість появи вставних можуть і зазнавати спрощення (сонце, тижня, гончар < давньорус. солньце, тиждьня, горньчарь), відбувалася й асиміляція звуків за дзвінкістю (бджола < давньорус. бъчела) або за глухістю (тхір < давньорус. дъхорь), а також дисиміляція (мірошник, рушник, соняшник< давньорус. мѣръчьникъ, ручьникъ, солньчьникъ). Пом'якшені приголосні (які доти мали лише позиційне пом'якшення перед голосними переднього ряду) стали повноцінними фонемами, отже, розвинулося протиставлення приголосних за ознакою «твердість-м'якість». Щодо праслов'янських носових голосних *ę, *ǫ, вони до XI ст. зникають, у східнослов'янських діалектах злившись з фонемами /ja/ (у деяких українських говорах /e/) та /u/.

До пізніших фонетичних змін, які відбувалися вже в ІІ тис. н. е., належать перехід праслов'янського проривного [ɡ] («ґ») у фрикативний [ɦ] («г»), виникнення протетичних [ɦ] і [v]/[ʋ] перед [o], [u] (вівця, вівтар, вухо, горіх), перехід [e] в [o] після шиплячих (бджола, вчора, жона, чотири < давньорус. бъчела, вчера, жена, четыри), злиття [i] («і») та [ɨ] («ы») в новий звук [ɪ] («и»), перехід «ятя» в [i], перехід у закритих складах [o] > [i], а [e] через «новий ять» в [i], пом'якшення [s], [z] у суфіксах (волинський, запорозький, луцький, руський), ствердіння шиплячих (знаєш, муж, ніч < давньорус. знаѥши, мужь/мѫжь, ночь), ствердіння губних приголосних (у багатьох говорах і сонорного [r]), асиміляція [o] перед складом з наголошеним [ɑ] у [ɐ] (гарячий, кажан, хазяїн < давньорус.�/a> горѧчии, кожанъ, ходзя)

Історія граматики української мови

Морфологія

Відмінювання імен

У праслов'янській мові виділяють 6 типів відмінювання, що визначалися так званими детермінативами — тематичними голосними ранньопраслов'янських основ (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний). Після занепаду редукованих, коли рефлекси тематичних голосних або зникли, або перейшли до закінчень, це праслов'янське відмінювання зазнало переупорядкування, що привело до формування сучасної системи — де тип відмінювання (відміна) визначається родом і закінченнями.

Прикметник

Прикметники в праслов'янський мові ділилися на невизначені (короткі, іменникові) і визначені (повні, займенникові). Невизначені були близькі за структурою до іменників і мали аналогічне з ними відмінювання. Визначені прикметники утворювалися від невизначених доданням вказівних займенників, які відмінювалися разом з прикметниками. Сучасна система прикметників поєднує парадигми праслов'янських невизначених і визначених прикметників.

Займенник

Як і в сучасній мові, у праслов'янській існували особові, вказівні, означальні, питально-відносні, заперечні, неозначені займенники. Особові займенники, на відміну від сучасних, мали тільки форми 1-ої і 2-ої особи. Вказівні займенники використовувалися для утворення визначених прикметників, від них також походять сучасні особові займенники 3-ої особи.

Числівник

У праслов'янській мові слова, вживані для ліку предметів, не утворювали окремої частини мови. Лексеми для позначення чисел 1-4 були за походженням і типом відмінювання прикметниками, слова для позначення більших чисел — іменниками. Надалі вони набули деяких спільних рис, що привело до формування окремого граматичного класу числівників.

Мова східнослов'янських племен

Східнослов'янські племена — поляни, древляни, дуліби, волиняни (бужани), угличі (уличі), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в'ятичі, радимичі — мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти. Сукупність цих говірок утворювала східнослов'янський мовний масив, або давньоруську мову. Зважаючи на постійні контакти між східнослов'янськими племенами, можна припускати можливість змішування їхніх говірок. Проте були, принаймні, три фонетичні риси, які чітко відділяли північносхіднослов'янські племена від південносхіднослов'янських: наявність [g] на півночі, якому на півдні відповідає звук [h], протиставлення палаталізованих приголосних перед [е] на півночі непалаталізованим на півдні і акання у ненаголошеній позиції на півночі. Достовірно можна твердити, що південносхіднослов'ян. племена — поляни, деревляни, сіверяни, угличі, тиверці, волиняни — не знали [g], у них було відсутнє акання і, ймовірно, палаталізація приголосних перед [е]. Що ж до північносхіднослов'ян. племен, то, мабуть, деяким з них були властиві всі три фонетичні риси, а деяким тільки окремі.

Відомим прикладом такого поділу на північ і південь близько 1200 р. є епічна поема «Слово о полку Ігоревім», у якому бачимо питомі південноруські риси, наприклад:

• закінчення -ть у формах дієслів теперішньомайбутнього часу та імперфекта третьої особи однини та множини: пущашеть, текуть, йдуть, погибашеть, говорѧхуть, хотѧть, одѣвахуть
• уживання закінчення -ови в давальному відмінку: Романови, Игореви
• слова й форми, пізніше локалізовані в українській мові: кожух, потручяти, яруга, не доста, жалощи, година (у значенні «часи»), брехати, туга

Київська Русь і Галицько-Волинське Князівство

У VIII — IX століттях Південносхіднослов'янські племена об'єдналися у першу східнослов'янську державу — Київську Русь. Епоха Русі є предметом певних мовознавчих суперечок, бо мова літературна була де більшою, де меншою мірою старослов'янською. Натомість більшість юридичних документів на Русі писали східнослов'янською мовою (центр розповсюдження якої перебував натоді в Києві). Літературні пам'ятки Русі засвідчують значне розходження між давньою російською та руською формою української мови вже в часи Русі.

Писемність Київської Русі

Для епохи середньовіччя було характерне те, що мова церковна водночас є й мова літературна даного народу. Для давнього часу обидві ці потреби, церковна й літературна, майже покривалися, бо літературна мало виходила поза рамки церковні. Таким чином в Західній Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, а у слов'ян нею стала мова церковнослов'янська. Появу старослов'янської мови пов'язують із іменами братів Кирила й Мефодія, які узялися переводити Біблію на мову слов'ян. Діалектною основою старослов'янської мови став один із македонських діалектів. Після прийняття християнства в 988 р. Володимиром Великим як народної релігії вплив церковнослов'янської мови поширився ще більше. Оскільки церква грала провідну роль в житті держави, посилився вплив мови на всю територію, про це свідчать «жития» священиків. Служіння велося саме слов'янською мовою. В Київський Русі був високий рівень освіченості населення про це свідчать літописи, настінні написи, берестяні грамоти, записки. Найстарішими пам'ятками руської писемності є «Повість врем'яних літ» (поч. ХІІ ст.), «Новгородський кодекс» (1036 р.) — найстаріша знахідка на сьогодні, «Остромирове Євангеліє» (сер. ХІ ст.).

За радянського режиму

Під час 70 років радянської доби українська мова теоретично та де-юре була за головну місцеву мову в УРСР. Проте на практиці українська мала конкурувати з російською, яку політика радянського керівництва поставила в привілейоване становище.

Нижче наведено періодизацію мовної політики в Україні за радянської доби:

1. Русифікація — продовження мовної політики Російської імперії (1917—1923)
2. Українізація — терпимість (1923—1932) (дана періодизація — за Іваном Огієнком)
3. Переслідування — зросійщення (1932—1957)
4. Хрущовська «відлига» (1958—1962)
5. Шелестівський період: помірний поступ (1963—1972)
6. Щербицький «застій»: послідовне пригнічення (1973—1989)
7. Горбачовська «перебудова» (1990—1991)

Незалежність

Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001.

Від 1991 р. в незалежній Україні українська мова є єдиною державною (за останнім переписом, відсоток осіб, що вважають українську за свою рідну мову, зріс до 67 %, тоді як відсоток тих, які вважають рідною російську, зменшився до 24 %). Мови меншин, включно з російською, можна використовувати на місцевому рівні. Багато етнічних росіян виїхало до Росії з економічних причин, у змішаних російсько-українських сім'ях себе переважно визначають за українців. Систему освіти в Україні було перебудовано з напівукраїнської на переважно українську. Поступово, хоч і повільно, збільшується роль української в ЗМІ та в діловій сфері. Проте через брак узгодженої мовної політики й сприятливе податкове законодавство в сусідній Росії російськомовна література переважає в сфері друкованого слова.

Староукраїнська (давньоукраїнська) літературна мова (IX — перша пол. XIV ст.)

Етапи розвитку староукраїнської мови:

• 900/1000 — 1150: християнізація (988), запровадження змодифікованої церковнослов'янської мови з функціями мови церковно-наукових і літературно-художніх жанрів. Староукраїнська мова в правничо-ділових, світсько-літературних жанрах: дружинний епос; літописання. Територіальні лексико-граматичні особливості (Галич — Володимир; Київ — Переяслав — Чернігів; Смоленськ — Полоцьк — Псков; Новгород; Рязань; Суздаль);
• 1180—1240; дезінтеграційні процеси в спільній церковнослов'янській мові. Остаточне виділення протоукраїнського, протобілоруського та обох проторосійських наддіалектів, інтегрованих згодом у російську мову внаслідок занепаду ъ, ь (звуження голосних о, е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові). Занепад Києва, зменшення українського мовного обширу на південному сході (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), утрата Пониззя, подальша колонізація Карпат; латинська літературно-ділова мова на Закарпатті під Угорщиною (до кінця XVIII ст.), церковнослов'янізми, грецизми, старошведські й тюрські впливи в лексиці;
• 1240 −1350: галицько-волинська доба — латино-угорські й польські впливи в лексиці, литовсько-болгарські впливи на півночі й північному сході; поява на півдні (Молдова-Буковина) динамічного румунського етносу, продовження процесів попереднього періоду.

Уживання староукраїнської літературної мови у світському письменстві в різноманітних сферах (багатство стилів і жанрів):

• науково-юридична і канцелярсько-ділова сфери («Руська правда», грамоти з різних територій Київської Русі, договори руських князів з іншими народами);
• літописна література («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис»);
• художня спадщина («Слово о полку Ігоревім»);
• епістолярна спадщина (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Уживання церковнослов'янської мови (літературної) в конфесійному письменстві в таких стилях:

• літургійному (Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр., Галицьке Євангеліє 1144 р.);
• житійному («Житіє Феодосія Печерського», «Сказаніє о Борисі і Глібі»);
• проповідницькому («Поученіє Кирила Туровського», «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона).

Взаємодія і взаємовплив староукраїнської й церковнослов'янської мов.

• Внесення церковнослов'янізмів у староукраїнські пам'ятки (післямова до Остромирового Євангелія 1057 р., Ізборники 1073 р. і 1076 р., напис на Тмутараканському камені 1068 р.)
• Внесення елементів староукраїнської мови в оригінальну церковну літературу («Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона, «Сказаніє о Борисі і Глібі», літописання Нестора, «Поученіє» Кирила Туровського; переклади: «Хроніки» Георгія Амартола, «Історія юдейської війни» Йосипа Флавія, повість «Александрія» Козьми Індикоплова, «Житіє чоловіка Божого Олексія»).
• Фольклор як одне з найважливіших джерел староукраїнської літературної мови («Моління Данила Заточника», «Слово про загибель руської землі»).

Проблема відношення церковнослов'янської мови до староукраїнської літературної мови на народній основі висвітлювалася у працях В. І. Ламанського, М. К. Нікольського, С. П. Обнорського, І. І. Срезневського, О. О. Шахматова, В. М. Історіна. Загальна характеристика мовної ситуації в Київській Русі висвітлювалася в працях визначних українських учених Олекси Горбача, Степана Смаль-Стоцького, Агатангела Кримського, Іларіона Свенціцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Євгена Тимченка, Леоніда Булаховського, Василя Німчука, Григорія Півторака, Івана Ющука. Староукраїнська й церковнослов'янська мови в цей час існували як самостійні літературні мови зі своїми системами і сферами функціонування, будучи об'єднувальним чинником східних слов'ян.

Середньоукраїнська літературна мова (середина XIV — XVII ст.). Литовсько-польська доба (1350—1650).

• Доля українців після розпаду Київської Русі. Захоплення українських земель Литвою і Польщею. Утворення (XIV ст.) Молдовської держави, у складі якої опинилися Буковина.
• Літературні мови XIV — першої пол. XV ст.: слов'яноруська (церковнослов'янсь-ка) і руська (українська ділова) мови. Ствердження державності «руської» мови у другому виданні «Литовського статуту». «Судебник» Казимира Ягайловича (1468).
• Особливості мови українських грамот XIV—XV ст., близькість її до розмовного мовлення. Діалектні риси в мові грамот. Створення спільних варіантів ділових жанрів літературної мови (українсько-білоруського в Литовському князівстві на полісько-волинській основі), українсько-молдовського (на південно-західній та покутсько-наддністрянській основі) в Галичині й Буковині.
• Переклади простою мовою богослужебних книг: Пересопницьке Євангеліє (1556—1561), Крехівський Апостол (1560). Зв'язок цих перекладів з чеськими та польськими перекладами. Відображення в перекладах живої народної мови. Виникнення друкарства в Україні. Перші друковані праці: «Євангеліє учительноє» (1559), Острозька Біблія (1580—1581). Значення друкованих видань для уніфікації мови.
• Правописна строкатість пам'яток, писаних простою мовою на народній основі, що зумовлена: а) невідповідністю кириличної азбуки звуковій системі української мови; б) невідповідністю правописних норм церковнослов'янської й простої літературно-писемної мови фонетико-морфологічним нормам української мови; в) намагання оборонців церковнослов'янської мови під впливом реформ Є. Тирновського ліквідувати не лише в мові, а й у правописі місцеві особливості; г) кваліфікацією, грамотністю автора чи писаря.
• Політика польських феодалів після Люблінської унії 1569 р., спрямована на переслідування української мови і культури.
• Полонізми й латинізми в тогочасній українській літературній мові, наслідування стилістичних прийомів польсько-латинських зразків. Взаємовпливи української й польської мов унаслідок контактів українського і польського народів.

 

•